Чак Палагнюк - Щоденник

А ще Місті помітила, що дно коробочки відірвали, а потім знов приклеїли. Місті спитала у Пітера, який стояв і ждав біля дверей клозету:

— Ти їх сьогодні придбав, так?

Пітер відгукнувся:

— Що?

І Місті знову почула іспанську з сусідньої кімнати.

Коли вони вжарювалися, Пітер не розплющував очей, сопучи та важко дихаючи. Коли він кінчав, ще міцніше заплющивши очі, то вигукував по-іспанськи: «Te amo!»

Місті гукнула крізь двері клозету:

— А ти що, вже на них посцяв?

Ручка клозету крутнулася, але Місті замкнула двері. І крізь двері пробубонів голос Пітера:

— Тобі вони не потрібні. Ти не вагітна.

— А де ж тоді її цьогомісячний привіт від клітора? — поцікавилася Місті.

— Ось де, — мовив голос. Потім крізь щілину під дверима просунулися пальці, які щось проштовхували. Щось біле і м’яке. — Ти впустила оце на підлогу, — сказав Пітер. — Придивися до них гарненько.

То були її трусики із цятками свіжої крові.

Між іншим, погода сьогодні — важка, дряпуча і завдає болю кожного разу, коли твоя дружина намагається поворухнутися.

Тільки-но пішов лікар Туше. Останні дві години він робив те, що замотував її ногу смужками стерильних бинтів та прозорою акриловою смолою. Тепер її нога від щиколотки і до паху — суцільний скловолоконний зліпок. Проблема в коліні, сказав лікар.

Пітере, твоя дружина — дурепа.

Місті — дурепа.

Вона несе тацю з вальдорфськими салатами з кухні до їдальні — і спотикається. Прямісінько в одвірку кухні. Ноги відлітають кудись геть, і Місті разом із тацею й тарілками летить сторчголов, протаранюючи столик «вісім».

Звісно, всі в їдальні попідскакували, щоб подивитися на Місті, вкриту майонезом. Її коліно на вигляд нормальне; з кухні з’являється Раймон і допомагає Місті підвестися. Однак лікар Туше стверджує, що коліно розтягнуте. Він прибуває годину по тому, як Раймон та Полет допог магають їй піднятися сходами до своєї кімнати. Лікар приклав до коліна пакет з льодом, а потім пропонує Місті гіпсову пов’язку на вибір: неоново-жовту, неоново-рожеву чи просто білу.

Лікар Туше присів біля її ноги, а Місті сидить на стільці з прямою спинкою, поклавши ногу на ослінець. Він водить льодяним пакетом по нозі, видивляючись, чи немає де набряків.

А Місті питає його, чи не заповнював він бува свідоцтво про смерть Гарроу.

А ще Місті питає, чи не виписував він бува Пітерові снодійних пігулок.

Лікар підводить очі і якийсь час дивиться на неї, а потім знову починає холодити ногу. І каже:

— Якщо ви не розслабитеся, то, можливо, більше не зможете ходити.

А її нога вже почувається прекрасно. І виглядає теж прекрасно. Між іншим, коліно навіть не болить.

— У вас шок, — пояснює лікар Туше. Він бере свою валізку, але не чорний лікарський несесер. Це щось на кшталт аташе-кейса, який носять адвокати. Або ж банкіри. — Я зроблю вам гіпсову пов’язку для профілактики, — каже він. — Без неї ви бігатимете туди-сюди з отим детективом, і ваша нога ніколи не заживе.

Що ж поробиш: Чекайленд — маленьке село, і кожен експонат у цьому музеї воскових фігур шпигує за нею.

Хтось стукає у двері, і через мить у кімнату входять Ґрейс і Теббі. Теббі каже:

— Мамо, ми принесли тобі нових фарб. — У руках вона тримає два пластмасових магазинних пакунки.

Ґрейс питає:

— Як вона?

І лікар Туше відповідає:

— Якщо вона пробуде в цій кімнаті наступні три тижні, то вона одужає. — І починає обмотувати марлею її коліно — шар за шаром, товстіше й товстіше.

До речі, щоб ти знав, відтоді, як Місті опинилася на підлозі і коли прибігли люди та віднесли її нагору, увесь цей час Місті невпинно повторяла: «Через що я перечепилася?»

Там же нічого немає. І близько нічого немає такого, через що можна було б перечепитися.

А опісля Місті подякувала Богові, що це трапилося на роботі. Тому адміністрація готелю вже ніяк не відкрутиться і не зможе наполягати на тому, що вона часто не виходила на роботу.

Ґрейс питає:

— Ти можеш пальцями ворушити?

Так, Місті може ворушити пальцями. Просто дотягнутися до них не може.

Після цього лікар замотує ЇЇ ногу в смужки скловолокна.

Підходить Теббі, торкається важучої скловолоконної колоди, всередині якої десь загубилася материна нога, і питає:

— А можна мені написати тут своє ім’я?

— У тебе для цього ще буде купа часу, — відповідає доктор.

Нога Місті простягнута поперед неї і важить, напевне, фунтів з вісімдесят. Вона почувається так, наче вся закостеніла. Як комаха всередині бурштину. Як древня мумія. Ця нога буде їй як каторжанська металева куля на ціпку.