Чак Палагнюк - Щоденник

— Мамо?

Місті розплющує очі.

Різнокольорові пташки та квіти Теббі — по всій довжині її гіпсової ноги. Блакитні пташки та червоні вільшанки, червоні троянди.

Коли Полет привозить їй обід на спеціальному візку для обслуговування кімнат, Місті цікавиться, чи не намагався хто-небудь додзвонитися до неї зі столика реєстраторки. Полет струшує матерчату серветку і засовує її під комірець блакитної робочої сорочки. І відповідає:

— Вибачте, але ніхто. — Потім знімає зігріваючу кришку з тарілки з рибою і цікавиться: — А чому ви питаєте?

І Місті відповідає:

— Та так, просто.

Тепер, сидячи собі отут із Теббі, з квітами та пташками, намальованими фломастером на її нозі, Місті розуміє, що з неї ніколи не вийде художниці. Той малюнок, що вона його продала Ангелу, то було короткочасне осяяння.

Випадковість. Замість плакати, Місті видавлює із себе кілька крапель сечі в пластиковий мішечок.

А Теббі каже:

— Мамо, заплющ очі. Малюй із заплющеними очима, так, як ти це зробила на пікніку на мій день народження.

Як робила вона тоді, коли була маленькою Місті-Мері Кляйнман. Яка заплющувала очі, щоб не бачити зачовганого килима в автопричепі.

Теббі прихиляється і шепоче:

— Ми ховалися за деревами і піддивлялися за тобою. Бабця казала, що нам не слід було заважати тобі спіймати натхнення.

Теббі йде до туалетного столика і бере ролик маскувальної липкої плівки, якою користується Місті, щоб кріпити аркуші до мольберта. Відірвавши дві стрічки, вона каже:

— А тепер — заплющ очі.

Місті нема чого втрачати. Можна й дослухатися до власної дитини. Бо від цього її робота не стане гіршою. І так погано — далі нікуди! І Місті заплющує очі.

А Теббі своїми пальчиками притискує стрічку плівки до кожної повіки.

Так само, як заклеєні очі її батька. Щоб не пересихали.

Твої очі заклеєні плівкою.

У запалій темряві пальчики Теббі вкладають олівець у руку Місті. Чути, як вона ставить альбом для малювання на мольберт і розкриває обкладинку. Потім її рука бере руку Місті і веде її до мольберта, аж поки олівець не торкається паперу.

Сонце з вікна тепле на дотик. Теббі відпускає руку, і ЇЇ голос мовить у темряві:

— А тепер малюй свою картину.

І Місті малює — ідеальні окружності, кути й прямі лінії, які, на думку Ангела Делапорте, були просто неможливими. Але тепер вона інтуїтивно відчуває, що вони бездоганні та ідеальні. Чому так виходить, Місті й гадки не має.

Так само, як стило саме рухається по спіритичній дошці, олівець водить її рукою туди-сюди по аркушу так швидко, що Місті змушена тримати його міцніше. Це її механічне малювання.

Ледь тримаючись, Місті гукає:

— Теббі?

З очима, міцно заклеєними плівкою, Місті гукає:

— Теббі? Ти ще тут?

Між ногами Місті — легеньке сіпання, а потім — легеньке смикання всередині її тіла: то Теббі стягує пластиковий кульок з кінця вставленого в Місті катетера і несе його по коридору до туалету. Вона виливає вміст кулька в унітаз і змиває його. А потім приносить його назад і знову чіпляє до довгої пластмасової трубки.

Вона робить усе це для того, щоб Місті могла і далі працювати в повній темряві. Сліпа. Із заклеєними очима.

Тільки чути сонячне тепло, яке йде від вікна. Як тільки пензлик зупиняється, Місті каже: «Готово».

І Теббі знімає малюнок з мольберта і прикріплює новий аркуш. Коли видно, що олівець затупився, вона бере гострий і дає його Місті. Теббі тримає в руках тацю з пастельними олівцями, і Місті наосліп намацує їх, ці масні кольорові клавіші, і вибирає один з них.

Між іншим, кожен колір, що його вибирає Місті, кожна позначка, яку вона робить, — усі вони ідеальні, бо Місті перестала перейматися. Їй стало байдуже.

На сніданок Полет привозить тацю для обслуговування номерів, і Теббі нарізає всю їжу так, щоб кожен її шматочок повністю поміщався в рот, На один укус. Поки Місті працює, Теббі годує матір, вставляючи їй у рот виделку. Із заклеєними очима Місті тільки й лишилося, що рота розкривати. Достатньо широко, щоб наслинити кінчик пензля. Щоб себе отруїти. Працюючи, Місті не відчуває смаку їжі. Місті не відчуває її запаху. Кілька шматочків — і вона вже наїлася.

У кімнаті тихо, тільки олівець скрипить по паперу. А надворі, п’ять поверхів униз, океанські хвилі сичать і вибухають.

На обід Полет привозить іще їжі, але Місті не їсть. Нога в гіпсі вже стала досить вільно соватися, бо Місті втратила багато ваги. Надмір твердої їжі значить, що доведеться зайвий раз іти до туалету. А це значить перерву в роботі. На гіпсовій нозі майже не лишилося білого місця, бо Теббі замалювала її всю численними квітами та пташками. Тканина робочої сорочки Місті зашкарубла від пролитого поту. Зашкарубла і прилипає до її рук та грудей. Її руки вкриті кіркою засохлої фарби. Отруєні.