Чак Палагнюк - Щоденник

Дивно, як твій розум намагається витворити сенс із навколишнього хаосу. Місті страшенно незручно тепер за свої слова, але в той момент, коли Раймон вийшов із кухні і, просунувши руки під неї, підняв її, вона спитала:

— Це ти мене щойно перечепив?

Раймон змахнув із неї вальдорфський салат, шматочки яблука та подрібнені горіхи і запитав:

— Como? [5] Як? (Ісп.)

Тому, чого ти не розумієш, ти можеш надати будь-якого значення.

Навіть у той момент двері на кухню були розчинені і підперті, а підлога — чиста й суха.

Місті спитала:

— Як я упала?

А Раймон знизав плечима і відповів:

— На сраку.

Хлопці з кухні, що стояли довкола, засміялися.

І от у її кімнаті нагорі, коли її ногу вже поміщено в кокон масивної білої труби, Ґрейс і Туше піднімають Місті під руки і ведуть до ліжка. Теббі дістав пігулки із зеленою водоростю з материної сумочки і кладе їх на столик біля ліжка. Ґрейс вимикає телефон і замотує шнур зі словами:

— Тобі потрібен мир і спокій. Немає в тебе такої хвороби, яку не могла б вилікувати невеличка доза мистецької терапії, — і починає виймати з магазинного пакета тюбики та пензлі і складати їх на туалетному столику.

Зі своєї валізки лікар дістає шприц. І протирає її передпліччя холодним спиртом. Краще вже передпліччя, аніж сосок.

Ти відчуваєш цей біль?

Лікар наповнює шприц із пляшки і вштрикує голку в її руку. Потім витягує його і дає Місті ватний тампон — на випадок, якщо виступить кров.

— Це щоб ви швидше заснули, — пояснює він.

Теббі сідає на краєчок ліжка й питає:

— Болить?

Ні, аніскілечки. Нога почувається прекрасно. А укол болить.

У Теббі на пальці перстень з іскристим зеленим перидотом, — він ловить світло, що йде з вікна. Перед вікном — край килима, а під килимом — чайові гроші, що їх сховала Місті. То їхній квиток додому, до Текумзе-Лейк.

Ґрейс кладе телефон у спорожнілий магазинний пакет і простягає руку Теббі:

— Ходімо, — каже вона. — Дамо відпочити твоїй матінці.

Лікар Туше каже, стоячи у відчинених дверях:

— Ґрейс! Можна з тобою поговорити сам на сам?

Теббі встає з ліжка, і Ґрейс нахиляється і щось шепоче їй на вухо. А Теббі швидко киває головою. На ній — масивне рожеве намисто з мерехтливих несправжніх брильянтів. Воно таке велике, що, напевне, тисне на шию доньки не менше, аніж гіпс тисне на материну ногу. Це намисто схоже на іскристе жорно. Ціпок та ядро каторжника, зроблені з фальшивих брильянтів. Теббі розмикає застібку, приносить намисто до ліжка та й каже:

— Надінь його на себе. — І, просунувши обидві руки за плечі Місті, вона надіває намисто їй на шию.

До речі, Місті ж не ідіотка. Бідолашна Місті-Мері Кляйнман знала, що кров на її трусиках була кров’ю Пітера. Але тепер, у цю мить, вона так радіє, що не зробила аборт.

Твоя кров.

Чому Місті погодилася вийти за тебе заміж — вона не знає.

Чому хтось робить щось? Лежачи в ліжку, вона вже починає відпливати. Кожен подих повільніший за попередній. Її м’язи levatorpalpebrae мусять старатися щосили, щоб не заплющувалися очі.

Теббі підходить до мольберта і знімає з нього дощечку з малювальним папером. Потім приносить її разом із вугільним олівцем до ліжка, кладе на ковдру поруч із матір’ю й каже:

— Це на той випадок; якщо у тебе з’явиться натхнення.

І Місті спроквола, як в уповільненому кіно, цілує її в лоб.

З намистом та гіпсом Місті відчуває себе пришпиленою до ліжка. Безпорадною. Жертовною твариною. Затвірницею.

Потім Ґрейс бере Теббі за руку, і вони виходять у коридор до лікаря Туше. Двері зачиняються. Стає так тихо, що Місті не певна, то почулося їй чи ні. Але начебто пролунав іще один «клац».

І Місті гукає:

— Ґрейс? Теббі? — Як в уповільненому кіно Місті гукає: — Агов! Там є хто-небудь?

Коли Місті вперше прокинулася після того нещасного випадку, то виявила, що волосся на лобку зникло, в неї встромлений катетер, що зміїться по її здоровій нозі до пластикового пакета, причепленого до стовпчика ліжка. Смужки білого хірургічного пластиру прикріплюють трубку до шкіри її ноги.

Милий, любий Пітере, ніхто не має розповідати тобі, що це за відчуття.

Знову тут попрацював лікар Туше.

Між іншим, якщо ти прокидаєшся з бритим лобком і якоюсь пластмасовою штучкою, встромленою тобі у вагіну, то це не обов’язково робить тебе справжньою художницею.

Якби це було так, то Місті намалювала б щось не гірше Сікстинської капели. Натомість вона знову жмакає в кульку ще один аркуш 140-фунтового акварельного паперу. А за її маленьким слуховим вікном сонце підсмажує пісок на пляжі. І хвилі сичать та вибухають. Чайки тремтять, висячи в потоках повітря, такі собі білі повітряні змії, а дітлахи майструють замки з піску та плещуться в припливних хвилях.