Чак Палагнюк - Щоденник

Засліплені фотоспалахом, вони не помітили, як домовласниця просунула в отвір свою голову. І дивиться на Ангела, який стоїть собі і фотографує. А Місті креслить на стіні. Домовласниця обхоплює голову руками й каже:

— Та що ж ви в біса робите? Припиніть! — А потім питає: — Люди, ви що, вирішили влаштувати тут безперервний мистецький проект?

Між іншим, зйай, що сьогодні Місті телефонував детектив Стілтон. Він хоче зробити Пітеру невеличкий візит.

Хоче зробити невеличкий візит тобі.

По телефону він питає: «Коли помер ваш свекор?»

Підлога навколо Місті, її ліжко — усе закидане мокрими кульками акварельного паперу. Зіжмакані жмути лазурово-блакитного та Віндзорського зеленого, вони наповнюють коричневий магазинний пакет, у якому вона принесла додому свої мистецькі припаси. Її графітові олівці, олівці кольорові, масляні фарби, фарби акрилові та гуашні акварелі — усе це вона перетворила на мотлох. Її масні масляні пастелі та крейдяні м’які пастелі — усі вони стерті до огузків настільки малих, що їх уже не можна тримати в руці. Папір майже закінчився.

От чого не вчать у мистецькій школі, так це розмовляти по телефону і одночасно малювати. Тримаючи телефон в одній руці і пензлик у другій, Місті перепитує:

— Татко Пітера? Чотирнадцять років тому, так?

Розмазуючи фарби тильною стороною руки, змішуючи їх кінчиком свого великого пальця, Місті така ж необережна, як і Гойя: добуває собі свинцеву енцефалопатію. Глухоту. Депресію. Місцеве отруєння.

А детектив Стілтон каже:

— Документального підтвердження смерті Гарроу Вілмота немає.

Щоб загострити пензлик, Місті обсмоктує його ротом. І каже:

— Але ж ми розвіяли прах. То був серцевий напад. А може, пухлина в мозку. — Фарба щипає її за кінчик язика. Барвник скрипить на кутніх зубах.

А детектив Стілтон каже:

— Свідоцтва про смерть немає.

Місті припускає:

— Можливо, вони зімітували його смерть. — Вона вся губиться в здогадках. І Ґрейс Вілмот, і лікар Туше — увесь цей острів тільки й робить, що намагається зберегти свій імідж.

А Стілтон питається:

— Хто це — «вони»?

Нацисти. Ку-клукс-клан.

Пензликом «екай» номер 12 з верблюжого хутра вона наносить ідеальний фон голубизни над деревами на ідеальному зубчастому обрії ідеальних гір. Горностаєвим пензликом номер 2 вона накладає сонячне світло на вершечок кожної ідеальної хвилі. Ідеальні криві та прямі лінії, а також точні кути, і пішов Ангел Делапорте в сраку зі своїм циркулем і транспортиром. До речі, на папері погода така, якою її зробить Місті. Ідеальна.

Між іншим, детектив Стілтон питає:

— А чому ви вважаєте, що ваш свекор зімітував свою смерть?

Місті каже, що то вона пожартувала. Ясна річ, Гаррі Вілмот помер.

Білоччиним пензлем номер 4 вона легенькими дотиками зображає затінок у лісі. Вона змарнувала дні, зачинившись у своїй кімнаті, але все, що вона зробила, і наполовину не дотягує до того крісла, яке вона зобразила тоді, коли обдристалася на луках. Там, на мисі Чекайленд-Пойнт. Під впливом страхітливої галюцинації. Із заплющеними очима, з харчовим отруєнням.

І отой ескіз вона продала за всрані п’ятдесят баксів.

А детектив Стілтон питає по телефону:

— Ви мене чуєте?

Місті відказує:

— А ви як гадаєте?

Вона каже:

— Підіть і погляньте на Пітера. — Місті зображає ідеальні квіти на ідеальному лузі нейлоновим пензлем номер 2. Де Теббі, вона не знає. Якщо в цей час Місті має бути на робочому місці, то їй начхати. Єдине, в чому вона не сумнівається і на що їй не начхати, — це те, що вона працює. І в неї не болить голова. І руки не трусяться.

— Проблема в тім, — продовжує Стілтон, — що в-шпиталі хочуть, щоб і ви були присутні, коли я прийду поглянути на вашого чоловіка.

Та Місті каже, що не може. Вона має малювати. Має ставити на ноги свою тринадцятирічну доньку. У неї вже другий тиждень не вщухає біль, спричинений мігренню. Горностаєвим пензликом номер 4 вона наносить тоненьку сіро-білу смугу поверх лугу. Наче мостить дорогу через' траву. Вона риє копань. Закладає фундамент.

На папері перед нею пензель валить дерева і відвозить їх геть. Коричневою фарбою Місті вгризається в схил лугу. Місті змінює стиль. Пензель переорює траву. Квіти щезають. З копані піднімаються стіни. У стінах розчиняються вікна. Вежа здіймається вгору. Над центром споруди набрякає купол. Із дверей вибігають сходи. Уздовж терас з’являються поручні. Іще одна вежа вистрелює догори. Простирається ще одне крило будівлі, поглинаючи ще одну частину луків і відтісняючи ліс.