Чак Палагнюк - Щоденник

Це може бути зображення якогось дерева або виниклий в уяві Місті схил пагорба, спрямований справа наліво. Або там зображений стрімчак, а також водоспад у крутому каньйоні, або тінистий ярок з порослими мохом валунами та повзучими рослинами, що оповили товсті стовбури дерев; а поки вона все це нафантазує та перенесе на паперову серветку, люди встигають сходити на автостанцію, щоб випити там кави. Люди постукують склянками та виделками, щоб привернути увагу Місті. От уже мені ці відпочивальники!

І чайових вони не дають.

Схил гори. Гірський ручай. Печера в березі ріки. Вусик плюща. Усі ці деталі приходять до неї, і Місті не може їх відпустити. Під кінець обідньої зміни вона має обривки скатертин, паперових серветок та квитанцій, і на кожному з них намальована якась деталь.

У своїй мансардній кімнаті, серед купи шматочків паперу, вона зберігає листки та квіти з досі небаченими нею візерунками. Є ще одна купа, де зібрані абстрактні обриси, схожі на валуни та вершини гір на обрії. Гіллясті силуети дерев, зарості чагарників — щось типу вересу. Птахи.

Тому, що ти не розумієш, можна надати будь-якого значення. Коли ти годинами сидиш на туалетному столику, малюючи якісь нісенітниці на туалетному папері, аж поки в тебе сідниця не заниє, випий пігулку.

Коли ти взагалі не виходиш на роботу, ти просто стирчиш у себе в кімнаті і телефонуєш до служби, що подає їжу та напої в номери. Ти всім кажеш, що захворіла, і тому можеш не спати всю ніч та наступний день, зарисовуючи пейзажі, які ти ніколи не бачила. Значить, прийшов час випити пігулку.

Коли твоя донька стукає у двері і благає поцілувати її та побажати доброї ночі, а ти раз по раз відповідаєш їй, щоб вона йшла спати і що ти прийдеш до неї за хвилину, і коли зрештою приходить бабуся, і забирає її від дверей, і ти чуєш, як вона рюмсає в коридорі, випий дві пігулки.

Коли ти знайдеш браслет із фальшивими діамантами, який твоя донька підсунула під двері, випий іще одну.

Коли ніхто начебто не помічає твоєї поганої поведінки, але всі усміхаються і питають: «Ну що, Місті, як там ідуть справи з малюванням?», настав час пігулок.

Коли твій головний біль не дає тобі їсти. Брюки спадають із тебе, бо твоя сідниця кудись щезла. Ти проходиш повз дзеркало і не впізнаєш худу обвислу примару, що її в ньому бачиш. Твої руки перестають труситися лише тоді, коли ти берешся за пензель чи олівець. Значить — прийми пігулку. А коли пляшечка з пігулками вже напівпорожня, лікар Туше залишає на реєстраційному столику нову з твоїм ім'ям, написаним на ній.

Коли ти просто не можеш припинити працювати. Коли закінчення саме оцього конкретного проекту — це все, про що ти можеш думати. Тоді візьми і випий пігулку. Тому що Пітер мав рацію.

Ти мав рацію.

Тому що немае неважливих речей. Важливим є все. Кожна деталь. Просто ми ще не зовсім розуміємо — чому.

Усе — автопортрет. Усе — щоденник. Увесь твій лікарський анамнез — це пасмо твого волосся. Нігті твоїх пальців. Деталі судового розслідування. Вміст твого кишечника — це документ. Мозолі на твоїй руці розповідають усі твої таємниці. Твої зуби видають тебе. Тебе видає твій акцент. Тебе видають зморшки навколо рота й очей.

Усе, що ти робиш, виказує твою руку.

Пітер казав, що робота художника — це звернути увагу, зібрати, упорядкувати, заархівувати, зберегти, а потім написати звіт. І задокументувати. Зробити презентацію. Робота художника — це просто не забути.

Ангел Делапорте піднімає один малюнок, потім другий, і всі вони — акварельні. На них зображені різні предметі, деякі — просто силует якогось дивовижного обрію, деякі — пейзажі залитих сонцем полів. Соснові ліси. Обриси будинку чи села на середній відстані. На обличчі Ангела рухаються тільки очі, перестрибуючи на папері з деталі на деталь.

— Неймовірно, — каже він. — Ти маєш жахливий вигляд, зате твої роботи… Господи праведний!

Між іншим, Ангел та Місті ще тепер в Ойстервілі. У чиїйсь зниклій загальній кімнаті. Вони вповзли до неї через отвір, щоб зробити фото і передивитися графіті.

Твої графіті.

Місті почувається жахливо, вона ніяк не може зігрітися навіть у двох светрах і час від часу цокотить зубами. Її рука тремтить, коли вона подає Ангелу малюнок, тремтить так, що цупкий папір хльоскає, як віяло. Після харчового отруєння в її шлунку завівся якийсь мікроб. Навіть тут, у темній закупореній кімнаті, куди світло ледь пробивається крізь штори, вона не скидає сонцезахисних окулярів.