Чак Палагнюк - Щоденник

Ангел усюди тягає із собою свою фототорбу. А Місті носить свою теку. То стара чорна пластмасова тека, що залишилася ще з мистецької школи. Вона являє собою тонкий портфельчик на змійці, яка розстібається з трьох боків, щоб можна було розкрити теку і покласти її плиском. Тоненькі гумові штрипки притискують акварельні малюнки до одного боку теки. З протилежного боку в різні кишеньки повстромлювані ескізи.

Ангел клацає знімки, а Місті розкриває свою теку на дивані. Коли вона дістає пляшечку з ліками, її руки трусяться так сильно, що стає чути, як усередині торохтять пігулки. Вивудивши одну пігулку з пляшки, вона каже Ангелу:

— Це зелені водорості. Від головного болю. — Місті кладе пігулку до рота й каже: — Ходи поглянь на деякі малюнки і скажи, як вони тобі.

На дивані — якийсь напис, що його зробив Пітер спрей-фарбою. Його чорні слова тягнуться через сімейні фото, що висять у рамках на стіні. Через подушечки для голок. Через шовкові абажури. Запнувши штори, він щось і на них написав.

Ти написав.

Ангел бере в неї пляшку і підносить до світла, що йде від вікна. Потім трясе пляшку, і всередині торохтять пігулки:

— Якісь вони важкі, — каже він.

Желатинова капсула в її роті розм’якає, і всередині відчувається присмак солі та олов’яної фольги — присмак крові.

Ангел подає їй фляжку із джином зі своєї фототорби, і Місті робить великий ковток гіркої рідини. Між іншим, вона випила його частку. У мистецькому коледжі обов'язково вчать етикету споживання наркотичних речовин. Ділитися треба.

Місті каже:

— Пригощайся. Візьми одну.

І Ангел розкриває пляшечку і витрушує звідти дві пігулки. Одну з них він кладе до кишені, зазначивши:

— Це — на потім.

Другу він ковтає і запиває джином — і відразу ж його обличчя перекошується страшною блювотною гримасою. Він нахиляється вперед, висолопивши червоно-білого язика та міцно заплющивши очі.

Еммануїл Кант і його подагра. Карен Бліксен та її сифіліс. Пітер сказав би Ангелу Делапорте, що страждання — ключ до натхнення.

Розстеливши ескізи та малюнки на дивані, Місті питає:

— Ну, що скажеш?

Ангел по черзі піднімає і кладе малюнки. Заперечно крутить головою. На міліметр у кожен бік — наче паралізований. І каже:

— Просто неймовірно. — Потім піднімає ще один малюнок і питає: — Яким начинням ти користуєшся?

Це він про пензлі?

— Соболиними пензлями, — пояснює Місті. — Інколи — білоччиними, інколи — бичачими.

— Та ні, дурненька, — каже Ангел. — На комп’ютері — яку програму ти використовуєш для накреслення? Ти ж не могла робити це ручними інструментами. — І Ангел стукає пальцем по замку, зображеному на одному малюнку, та по будинку — на іншому.

— Ручні інструменти?

— Ти ж не користуєшся лінійкою та циркулем? — каже Ангел. — Або транспортиром? У тебе всі кути однаково бездоганні. Ти використовуєш шаблон або трафарет, я правильно кажу?

Місті питає:

— А що таке циркуль?

— Ти ж мусиш знати з курсу геометрії в середній школі, — каже Ангел і розставляє для наочності вказівний та великий пальці. — На одній штанзі у циркуля знаходиться вістря, на іншій — олівець, і таким чином можна креслити бездоганні криві та окружності.

Він бере в руку малюнок будинку на схилі пагорба над узбережжям — океан та дерева — просто відтінки блакитного та зеленого. Єдиний яскравий колір — це жовта цятка, світло у вікні.

— Оцей малюнок можна споглядати цілу вічність, — каже він.

Синдром Стендаля.

Ангел каже:

— Я дам тобі за нього п’ятсот доларів.

А Місті відказує:

— Я не візьму.

Він витягує з теки ще один малюнок і питає:

— А оцей?

Вона не може продати жоден з них.

— Тисяча тебе влаштує? — питає Ангел. — Я дам тобі тисячу тільки за один цей малюнок.

Тисяча баксів… Та Місті все одно каже:

— Ні.

Ангел поглянув на неї і пропонує:

— Я дам тобі десять тисяч доларів за всі малюнки оптом. Десять тисяч доларів. Готівкою.

Місті почала була відмовлятися, та…

Та Ангел каже:

— Двадцять тисяч.

Місті зітхає, і…

Ангел наполягає:

— П’ятдесят тисяч доларів.

Місті втуплюється в підлогу.

— Чому, — питається Ангел, — у мене виникає таке відчуття, що ти скажеш «ні», навіть коли я запропоную тобі мільйон доларів?

Тому що ці малюнки не закінчені. Вони — не доведені до бездоганності. Їх іще не можна демонструвати публічно — поки що не можна. Є такі, над якими вона ще навіть не починала працювати. Місті не може їх продати, бо вони потрібні їй як ескізи для чогось більшого. Вони — частина чогось такого, чого вона ще не бачить у своїй уяві. Вони — як ключі, як зачіпки.