Чак Палагнюк - Щоденник

Пітер написав своїми закарлючками: «…твоя кров — то наше золото…»

Між іншим, поки Місті їде на зустріч із детективом Стілтоном — аж цілі три години до «Пітерової комори», — вона складає докупи все, що може пригадати про Гарроу Вілмота.

Уперше Місті побачила острів Чекайленд, коли поїхала туди з Пітером, а його батько возив їх довкола у своєму старому «б’юїку». Усі автомобілі на Чекайленді старі, охайні та до блиску відполіровані, але всі сидіння в них місцями залатані прозорим скотчем, щоб не вивалилася набивка. Випукла передня панель розтріскалася від надміру сонця. Хромова облямівка та бампери — поцятковані та вкриті прищами іржі від солоного морського повітря. Фарби зблякли під тонким шаром окису цйнку.

Гарроу мав густу кучму сивого волосся, зачесану над лобом, як корона. Очі в нього були сірі чи голубі. Зуби — радше жовті, ніж білі. Підборіддя й ніс — гострі та довгасті. Решта тіла — кістлява й бліда. Непоказна. З рота в нього смерділо. А від нього самого тхнуло старим острівним будинком із власним занепалим інтер’єром.

— Цьому авто — десять років, — сказав він. — Для прибережного авто — це ціла вічність. — Він підвіз їх до порома, і вони чекали на пристані, дивлячись через водну гладінь на темну зелень острова. Пітер та Місті були на літніх канікулах і шукали роботи, мріючи мешкати в місті, будь-якому великому місті. Вони говорили про те, щоб кинути школу і перебратися до Нью-Йорка чи Лос-Анджелеса. Чекаючи порома, вони казали, що могли б вивчати мистецтво в Чикаго чи Сіетлі. Там, де можна було б розпочати кар’єру. Місті пригадала, як їй довелося тричі гепнути дверцятами авто, поки вони не зачинилися.

Це було те саме авто, в якому Пітер намагався покінчити життя самогубством.

Авто, в якому ти намагався себе вбити. Там, де ти прийняв оті снодійні пігулки.

І те саме авто, в якому вона оце їхала.

Тепер на одному його боці простягся яскраво-жовтий трафаретний напис:

«Боннер та Міллз — коли вам усе обридне».

Тому, чого ти не розумієш, ти можеш надати будь-якого значення.

Того першого дня на поромі Місті сиділа в авто, а Гарроу та Пітер стояли біля поручнів.

Гарроу прихилився до Пітера і спитав: «Ти певен, що вона — те, що треба?»

Він прихилився до тебе. Батько та син.

І Пітер відповів: «Я бачив її малюнки. Вона — це справді те, що треба…»

Гарроу підняв брови, зморщувальний м'яз зібрав шкіру на його лобі в довгі складки, і він мовив: «Ти ж знаєш, що це значить».

І Пітер осміхнувся, але тільки злегка піднявши свій levator labii, свій глузувальний м’яз, відповів: «Так, знаю. Мені до грьобаного біса пощастило».

А його батько кивнув головою. І сказав: «Це значить, що невдовзі ми нарешті почнемо ремонтувати готель».

Хіпова мамця Місті якось сказала, що американська мрія — це бути такою багатою, щоб мати можливість утекти від усіх. Згадай лише Говарда Х’юза в його розкішній квартирі. Вільяма-Рендольфа Герста в Сен-Сімеоні. Згадай про Балтимор. Усі оті розкішні заміські будинки, куди багатії відправили себе в добровільне заслання. Оті саморобні райські кущі, в яких ми ховаємося. А коли все це руйнується — бо так буває завжди, — то мрійнику доводиться повертатись у реальний світ.

«Пошкреби будь-який великий капітал, — казала якось мамця Місті, — і ти знайдеш кров, що пролилася лиш одне чи два покоління тому». (Сказане, очевидно, мало на меті зробити так, щоб їхнє життя в автопричепі стало виглядати хоч трохи привабливішим.)

Дитячий труд у шахтах та заводах, часто казала вона. Рабство. Наркоманія. Шахрайства з акціями. Руйнування природи відкритими кар’єрами, шкідливими викидами, виснаженням землі через надмірне сільгоспвиробництво. Монополії. Хвороби. Війни. Кожен великий капітал є породженням чогось огидного.

Усупереч мамчиним напучуванням, Місті була впевнена, що на неї чекає блискуче майбуття.

Поблизу центру лікування коматозних пацієнтів Місті на хвилину зупиняється, щоб поглянути на третій ряд вікон. На вікно Пітера.

Твоє вікно.

Останнім часом Місті хапається за все, повз що б вона не проходила: одвірки, прилавки, столи, стільці, спинки крісел. Для того щоб утриматися й не впасти. Місті не в змозі високо підняти голову. Кожного разу, коли вона виходить із кімнати, їй доводиться вдягати сонцезахисні окуляри, бо сонячне світло ріже їй очі. Її одіж теліпається на ній та злітає догори, наче під нею нічого немає. А її волосся… На пензлі його більше, аніж у неї на голові. Усі її ремені тепер можна двічі обкрутити довкола її талії.