Люко Дашвар - Битi є. Макар

— Що… далі? — процідив.

— Далі? — паска всміхнулася. — А далі — «винос тіла». Ви створюєте паралельний орган управління і встановлюєте фізичний контроль над об’єктом.

— …І перед вами просте, як зад макаки, завдання, — сказав Серьожа. — Зайти на об’єкт і втриматись.

Зайти й утриматись

Дні минають, дарують лише божевілля. Третій тиждень Макар не виходить із хатинки на Новоросійській. Новий рік — а от і дві тисячі десятий, Різдво, скоро вибори, трясця їм, Фома загубився в горах… Макар забув, коли писав Нані. Прости, Нані! Стіни виймають душу! Та й про що писати? Справа не в Марті. Марта — фігня! Він сам тепер інший, геть не такий, якого ти знала, Нані, і він новий — злиденний, побитий, принижений і безсилий — тобі не пара. Доля?

Перед очима Іванко й Серьожа. Скоти! Півтора мільйона за те, щоби повернутися на власну фабрику! Значить, це робиться саме так. Де взяти півтора лимона? У Марти немає таких грошей! Можна й не рипатися. А у нього скоро на шматок хліба не стане… Дах їде…

Тоді, у парку біля фунікулера, він довго теревенив з консультантами з несподіваного розору. Випитував деталі, намагався усвідомити строки.

— Операція забере півроку, якщо хочете без проблем з прокуратурою і ментами, — убив Іванко.

— За кілька місяців зможемо, але гонорар… подвоєний, — додав Серьожа.

Кілька місяців? Якщо фабрика не працюватиме ще кілька місяців, фабрики… не стане. Стіни. Голі стіни. Цікава нерухомість у центрі столиці? Начхати! Макарові потрібна фабрика з живим життям — щоби машинки цокотіли, швачки перегукувалися, старий Гурман бурчав і жалівся на виразку, Пилипенко під парканом дрімав. Щоби сарафани…

Божевілля! Що він отримає за півтора лимона? Право зайти на власну фабрику? Зайти?.. Остання думка, хоч тисячний раз у голові, раптом змушує рухатися. Механік вмикає старенький телевізор Фоми. Ялинки, сміх, відповідальні, як перед візитом до нарколога, лиця політиків.

— Що за день? — отямлюється врешті. На каналі новин у кутку екрана завжди світиться дата. Чотирнадцяте січня…

Скільки ж днів він просидів отут? Та за цей час не те що «Сігма» з фабрики — півлюдства з планети щезнути могло.

— Так, так… — підхоплюється. Вдягається метушливо. Фабрику точно уже не охороняють. Навіщо? Він зник. Нема! Фініш! Будівля порожня. Зайде без півтора лимона. Знайде реєстр… Адвокат, певно, давно підготував заяву. Зарано помирати. Зарано. І звідки ти вилізла, надіє?

Автівка мчить, як на пожежу. Механік не помічає новорічної радості міста — скоріше, скоріше. Побачити порожній хол, мертві вікна фабрики. Він не хоче бачити людей. Взагалі! Хай щезнуть люди! Залишає автівку за рогом, обережно суне до фабрики, визирає з-за рогу і відчуває, як серце зупиняється. У холі Горила розмовляє з пузатим бійцем років сорока. Пузатий сміється, показує Горилі щось на екрані мобільного.

— Ні… — шепоче Макар гарячими вустами.

Притуляється до льодяної стіни будинку. Паморочиться. Були би у нього люди… Він би атакував… Шалена думка не зникає, чіпляється за свідомість. Атакував би. Були би люди… Трудовий колектив, швачки… Тварюки! Були би людьми, він зібрав би їх тут, вони би гуртом… І ця «Сігма» обісралася би. Двійко всього… Та він би їх загриз! Були би в нього люди…

— У мене немає людей… — виголошує собі вирок.

…На Лівий берег мостом Патона кволо суне «Кіа Сіїд». Механік відчуває дивний незрозумілий спокій. Він ніколи не потрапить на фабрику. Вони охоронятимусь її доти, доки зупинка остаточно зруйнує виробництво. Вони так… мордують його?! Вони знають, що його це… мучить, чи просто їм на фіг не потрібні швачки і сарафани?

— А чи мені тепер не однаково?

Зупиняє автівку посеред мосту. Виходить на вітер і сніг. Чотирнадцяте? Нормальний день, щоби… померти. Перший день старого Нового року. Підходить до мостової огорожі, вдивляється у крижане скло Дніпра, помічає чорну діру вимоїни — вода у ній дрижить, наче наперед знає: хлоп спробує стрибнути саме сюди, у чорну воду.

— Люба… — чогось шепоче механік.

На байдужому дніпровському льоду — вітер. Просто під механіком малює примарні спогади: Костянтинівська, тремке дівоче тіло, а він…

— Ох, вар’ят! — Любин сміх за Макаровою спиною. — Годі уже гризти себе. У чому винен? Я сама схотіла тоді… у заручниці…

Макар утомлено озирається: що це? Жодної автівки на мосту, люди кудись щезли.

— Люба?..

Ляскає себе долонею по щоці. Е, чувак! Ти чого?!

— Люба… — каже упевнено. — Я не божевільний. Я… тебе чув! Не примарилося. Ти…