Люко Дашвар - Битi є. Макар

— Тьомо… — гукнула старшого сина. — А йди до мене.

Разом з Тьомкою до мами прибилися й малі. Кричали наввипередки.

— А Тьомка з картоплі м’ясо виїв! Геть усе виїв!

— Я росту, — буркнув Тьомка.

Зіна зітхнула.

— Тьомо… А дівчата ще зі школи не поверталися?

— Ні…

— Тьомо… А скажи, синку. З нашої банди хтось змахує на повнолітніх?

Тьомка знизав плечима.

— Тільки я…

Зіна скептично усміхнулася.

— Ну звісно… Якщо очі заплющити… — На сина уважно глянула. — Ти собі, Тьомо, на завтра нічого не плануй. Працюватимемо. Заручниками.

— У мене гітара! — обурився Тьомка.

— Мамо, заручників убивають, — значущо сказав малий Аркашка.

— Хай тільки спробують, — спокійно відказала Зіна.

Аркашка кивнув, простягнув Тьомці пластмасову шаблю.

— Тьомо! На! Порубаєш усіх… на олів’є.

Тьомка зиркнув на матір ображено.

— Мамо! Якщо я пропускатиму уроки, ніколи не навчуся на гітарі грати!

— Тьомо, якщо ми не заробимо на твої уроки, ти точно не навчишся грати на гітарі, — відрізала Зіна. Нагадала: — Щоби завтра вдома був.

У ніч проти доленосної п’ятниці Макарові не спалося, хоч як він умовляв себе заснути, щоби набратися сил. Дурні думки полишили голову, розповзлися тілом — нервово рухали руками, шарпали серце. Завтра! Уже завтра він повернеться… Заплатить найманій армії, захопить фабрику. Заплатить? Підхопився з дивана. До грошей. Скільки лишилося?

— Дванадцять тисяч вісімсот гривень, — констатував напружено. — Шістнадцятьох заручників найняти зможу… Із шістнадцятьма я двох «сігмівців» покладу…

Як? Плану не було. Уява малювала жахливі картини: ось він стоїть неподалік фабрики, упевненим жестом указує юрбі найманців — атакуйте. Ті рвуться до фабрики, на поріг вискакує Горила, стріляє в юрбу, хтось падає, інші тікають, і… він сам. Знову сам! Ні! Якось інакше. Як?! Одного найманця поставити біля фабрики, приставити до його скроні запальничку — точну копію «макарова», що й досі десь на задньому сидінні автівки валяється. Ультиматум: або «сігмівці» йдуть геть, або він уб’є цю людину. Людину. Вони… можуть не повірити. І для чого тоді інші п’ятнадцять заручників? Група підтримки?

План тріщав і рвався, але не розпадався на шматки. Щось таки було в ньому… Думати, думати! Шістнадцять — забагато. Армія не потрібна. Потрібні саме заручники. Якось пробратися за фабрику… Вікно! Незаґратоване вікно на першому поверсі! Слава тобі, охоронцю Пилипенку, ліниве бидло, яке так і не спромоглося виконати доручення директора, і нарешті повісити ґрати на те вікно. Склоріз. Він і група заручників проберуться на фабрику. І отоді — ультиматум, точну копію «макарова» до скроні заручника. «Сігма» повірить… Він же — вірить!

Над ранок забувся непевним нервовим сном. Прокинувся від гавкоту — на сусідському подвір’ї заходилася вівчарка. Підхопився. Мать його… Котра година? На екрані мобільного висвітилося: 8:02.

Макар вискочив на поріг босоніж, товкся по свіжому снігу, вдивлявся у той бік, де за приватним сектором біля лісу поряд із недобудованою церквою стояв колись велелюдний повсякчас будинок культури… Серце тьохнуло.

— Ніхто не поведеться… — пробурмотів гірко.

О восьмій ранку в сумній однокімнатній квартирі Геракла Генриховича Пустовоєва, що вона була на другому поверсі багатоповерхівки навпроти будинку культури і не пам’ятала добрих часів, розігрувалася класична сімейна драма, за авторство якої могли би посперечатися Шекспір з Островським. Дружина Геракла Генриховича Люся, хижа молодиця років тридцяти — широка кістка, мідна горлянка, — сиділа на засцяному улюбленою болонкою Пустовоєва килимі посеред кімнатки, зосереджено жмакала списані чорною пастою аркуші, запихала їх у мокрі чобітки. Навколо Люсі сизим зраненим птахом вився сам Геракл Генрихович, висушений до кісток невдалим життям артистично нервовий літній чоловік з довгим сивим волоссям, що робило його схожим на скрипаля-волоцюгу з андерсенівських казок. А уже навколо Геракла Генриховича моталася його улюблена болонка Маркіза.

— Люсі! Це ж… Це ж мій роман! — волав Пустовоєв. — Справа мого життя! Тут… Тут є ти, Люсі! Три рази. Я зробив тебе безсмертною… Ти не смієш…

— І за ці двадцять рядків я віддала п’ятнадцять років своєї молодості?! Старий ти козел! Ні, я божевільна! Я — дурепа! — Люсі стало так шкода себе, хоч вішайся. Не втрималася, відкинула чобіток геть.

Геракл Генрихович тренованим рухом перехопив чобіток, усівся в крісло, взявся рятувати рукопис — виймав списані чорною пастою аркуші зі взуття, розгладжував любовно, складав на письмовий стіл, оббитий зеленим сукном. Бурчав: