Люко Дашвар - Битi є. Макар

Замовкає. У мізках — несподівана божевільна думка. Задихається: вихід! Справжній, реальний вихід.

— Козли! Я вас зроблю! — Механік стоїть посередині мосту Патона, кричить так відчайдушно і бурхливо, що його чують навіть круки на акаціях обабіч Дніпра.

За півгодини вкрай збуджений метушиться в кімнатці на Новоросійській. Ручка! Ручка де? Папір.

— Так, тільки спокійно. Слова знайти… правильні, — ніяк не вгамує істерики.

Біжить на кухню з аркушем і кульковою ручкою — тільки тут у Фоми стіл є.

— Я вас зроблю, козли!

Розправляє аркуш, видихає і починає писати.

«РОБОТА!

Для участі у реаліті-шоу проводиться набір ЗАРУЧНИКІВ. 100 доларів за добу. Контактний телефон…»

— Номер… Який у мене номер? — психує, наче під дверима черга охочих стати заручниками. Новий дешевий мобільний, новий незручний номер… Ніяк не запам’ятати! Стоп! А навіщо номер? Без номера! Відбір проводиться… Де? А, наприклад, у будинку культури отут, на ДВРЗ, що біля нього кінцева маршруток, а далі вже не столиця — ліс.

Жмакає зіпсований аркуш, кладе перед собою чистий і тепер уже без похибок пише…

«РОБОТА ДЛЯ ПОВНОЛІТНІХ!

Для участі у реаліті-шоу проводиться набір ЗАРУЧНИКІВ.

Гонорар — 100 доларів за добу.

Набір обмежений.

Добір проводитиметься в п’ятницю, 15 січня 2010 року, у будинку культури біля кінцевої зупинки маршрутних таксі.

Початок добору — 10.00».

Дивне оголошення з’явилося на стовпах у районі ДВРЗ у четвер по обіді. У Макара не було плану. Тільки ідея і уривки спогадів з американських трилерів.

Багатодітна мати Зіна Мандрик, тридцятип’ятирічна молодуха з-поміж тих, які чоловіків обіймають так, що тим аж паморочиться, завжди вивчала оголошення, розвішані на стовпах, бо колись, років десять тому, вона, отак випадково, відірвала від подібного оголошення клаптик паперу з номером телефону і знайшла роботу, яка харчувала сім’ю до цього часу, — клеїла конверти за копійки. Зіна ще тоді побачила перспективу і не помилилася: діти підросли, стали вправними домашніми конвертосклеювачами, звільнили мамі час інше ярмо шукати. Шестеро — не один, тож Зінин день починався о п’ятій ранку. Готувала дітям сніданок, вихором до банку, де до восьмої підлога мала блищати, потім спішила на базар, де з ятки торгувала господарською дріботою позмінно з товаркою. Опісля й уже до ночі мила посуд у занюханій кафешці за три копійки і торби з недоїдками. Олів’є з дешевим майонезом — кожен день на столі, хай би йому грець!

Того четверга в ятці поралася товарка, тож зранку Зіна вимила підлогу в банку і поїхала на Дарницький ринок, де продукти найдешевші в столиці, вторгувала свіжої риби, картоплі підкупила, цукру й гречки — мала що на горбі тягти. До зупинки трамваю на Алма-Атинській торби в руках доперла — економила. Щоби вже без пересадок. Доїхала до свого дому на ДВРЗ, і перше, що побачила, — кількох молодиків із тих, у кого в одній руці вічно цигарка, у другій пиво, а кеба відпочиває. Реготали біля стовпа з оголошеннями, підстрибували, намагалися дотягнутися до аркушу паперу. А той височенько на вітру тріпотів.

— Розвод для лохів! — верещав один з молодиків. — Нє, я серйозно. Сто баксів за добу?.. Вася, ти віриш?

Зіна почула головне — сто баксів за добу.

— Ану… — протаранила молодиків, стала біля стовпа, легким рухом — немала на зріст — зірвала оголошення.

Пробігла очима, мовчки згорнула аркуш, поклала до торби, посунула геть.

— Е, тітко! Що за понти? А може, ми теж… — почула за спиною.

Озирнулася, розшматувала молодиків презирливим поглядом.

— А ви неповнолітні…

Сто баксів. За добу! Ось те натхнення: перла важкі торби, ніби вони не картоплею й гречкою — пір’ям набиті.

— Оце фарт, оце фарт, — щастю не вірила.

На подвір’ї старого будинку зі шлакобетону — сиплеться, холєра, хоч Зіна його щороку підмазує, — у кучугурі двійко чотирирічних Зіниних синів Аркашка і Пашка билися пластмасовими шаблюками. Зіна насупилася.

— Тьомка! — гаркнула.

З дому визирнув худющий підліток років п’ятнадцяти з гітарою.

— Чому малі тут самі вовтузяться? — суворо йому. — Кому було сказано, слідкуй, бо ще очі одне одному повиколюють?! Я задля чого тобі дозволила до школи не йти? Аби ти за малими не дивився? А ти одне на своїй гітарі бренькаєш!

— Я слідкував…

— Слідкував він…

Зіна загнала малечу до хати, присіла на кухні біля столу, розгорнула оголошення й тепер уже уважно перечитала його знову. Задумалася.