Люко Дашвар - Битi є. Макар

— А мені начхати! І так уже всі знають! Нані знає! Новаковський, певно. Хто вкрав мою фабрику? — гарчав у слухавку Макар. — Ти дізналася?

— Я… спробую, але це — довга історія. Може, за кілька місяців. Після виборів… Я сама зателефоную.

— Що?! З глузду з’їхала? Кожен день простою — збитки! Сьогодні взнай! — кричав, кричав, аж доки не зрозумів: Марта давно відімкнула дзвінок. Сиділа на дивані від Зузунага, крутила в руках мобільний і думала про те, що Нані Новаковська, певно, дуже гонорова панянка, раз і досі нікому не розповіла про листівку й каблучку білого золота… Завтра в апартаменти біля цирку в’їдуть нові квартиранти, квартира на Русанівці теж здана, а сама Марта живе тепер на розі Саксаганського й Горького і демонстративно радісно приймає вітання із законним шлюбом, що сипляться й досі. А що на серці… Того Марта нікому не повідає. Навіть Богові.

Добив Рома Шиллєр. Коли Сердюка не було в офісі, Макар потикнувся до Роми з божевільною ідеєю вивідати, що неформальне й ефективне можна вдіяти, коли твоє майно захоплюють рейдери. Шиллєр відмовився розмовляти в офісі, призначив зустріч у дорогому ресторані біля Золотих Воріт, наївся і напився на халяву, вислуховуючи Макарову історію, усміхнувся уїдливо.

— Ну… Тепер розумієш різницю? Геть неважливо, кого ти трахав чи трахаєш! Головне, аби не трахнули тебе!

— Про що це ти, Шиллєре? — Механік ледь стримував лють. — Мені твоя філософія — до сраки карі очі! Що робити? Чи ти просто вирішив повечеряти на халяву?

— Що робити? До суду йти, — сказав Рома і тим, певно, настільки вразив бідолашного механіка, що його аж перекосило від гніву.

Шиллєр розреготався, кинув на стіл серветку, ледь на ноги зіп’явся, побрьохав геть.

— А я з першого дня казав: курка… — хитався, бурмотів собі під ніс.

За тиждень напрацьовані ділові зв’язки у кількості «три» — Сердюк, Шиллєр, Марта — вичерпались. Щоранку Макар прокидався на дивані у хатинці Фоми, їхав до фабрики. Він більше не підходив до порогу, не спілкувався із Горилою, не задавав дурних запитань і не кричав, що фабрика повинна працювати. Стовбичив, як те теля, що мамку загубило, дивився на будівлю і, тільки коли хтось із «Сігми» врешті не витримував, човгав до Макара, зривався і мчав геть.

— Усе. Поїхав дах у хлопця, — сумно констатував Горила.

Макар і сам не розумів, що робить. Після відвідин фабрики наступний пункт щоденної програми: набирав номер Нані, слухав довгі гудки, надсилав повідомлення. «Не зраджуй мене». Пробував писати інше, та тільки дратувався, знищував інший текст і знову писав: «Не зраджуй мене». Хтось же повинен був залишитися поряд!

Озирався: при світлі дня, вночі — нікого. Він думав: може, то нічір править. Усім непереливки, та брехати собí сил не вистачало. Бачив: в інших є день, вечір, ніч… Життя. Сердюк не тужить, Шиллєр посміхається, навіть Марта генеральшею стала, а він… Кому він потрібен? Фома? Фома — не рахується. Бухає, пропиває бабло, на Карпати компанію збирає і щовечора пресує механіка дурними розмовами.

— Усе! Я придумав, — верзе. — У тебе є гроші, у мене ідея. Давай! П’ятдесят на п’ятдесят. Бізнес. Кіоск відкриємо. Чи ще якусь лабуду. У мене є один чувак знайомий… Він торгівельне місце у підземному переході з усіма документами і дозволами продає за копійки. Давай купимо. Два дні ти торгуватимеш, два дні я…

— Фома, їдь у Карпати!

— Грошей мало лишилося.

— Ще тисячу дам. Вали… А я твою хату постережу.

Наступного дня після від’їзду Фоми — пожалкував. І слова сказати нíкому. Щоранку — фабрика, SMS-ка Нані… А далі що? Усі знайомі, малознайомі і ті, до кого можна було постукати від імені Сердюка, сахалися від Макара, як від заразного. Гроші танули. Кмітливий адвокат у приватній юридичній консультації взявся підготувати документи для подання у суд: і півсправи не зробив, запросив такий аванс, що у механіка занило під ребрами.

— Справи про примусове поглинання не дають швидкого результату. Вимагають багато часу і грошей. Ви… готові до великих витрат? — запитав байдужо.

— Готовий, — збрехав без вагань. Заплатив аванс, щоби хоч докричатися, щоби до суду дійшла хоч заява про незаконне захоплення фабрики «Есфір»… Більшого вже не сподівався. Навколо нього вирувало життям велике місто. Просто у ньому тепер не було Сані Макарова. І геть ніхто тим не переймався.

— Мотузка — гидко, — розмірковував цілком серйозно. — Знеболювального купити побільше. Наковтатися, поки Фома з гір не повернувся…