Чак Палагнюк - Снаф

Я беру його та кажу: «Дякую, дорогенька».

Шейла не відповідає нічого. Вона та чувак з ведмедиком не кажуть ані слова. Не сміються. Їхні очі й гівняні розмови чекають, поки я відійду.

Щоб надути їх, я відходжу на кілька кроків, малий хвостиком тягнеться за мною. Ми обоє обходимо Шейлу ззаду. Ніби навмисне. Я знімаю ковпачок із фломастера та пишу новий номер 600 згори старого. Беру маркер в іншу руку та пишу на другому плечі.

Малий дивиться, як його мама намагається влізти на високе дерево, гола та на високих підборах, сцена знята з дуже низького ракурсу, собаки гавкають довкола дерева, охоронці наздоганяють. Лінія засмаги по контуру стрінґів Кессі трохи розмита залишками сонця з Акапулько, кілька тижнів бежевої засмаги в Монтереї окреслено контрастною червоною смугою, що лишилася від якогось пропащого вікенду в Тіхуані.

Один крок — і я, прямо за спиною чувака з ведмедиком, просуваю вільну руку під його пахву ззаду. Ця моя рука загинається йому за шию, пальці накривають ріденьке волосся на його потилиці. Тягнучи на себе, я тримаю його в напівнельсоні, його вільна рука ляпає по мені долонею. Ноги чувака слизають по вимащеній дитячою олією підлозі, брикаються, не можучи знайти точку опертя, а я тягнуся фломастером до його обличчя й пишу те, що задумав. Три великі літери на все його зіркове чоло. Мої м’язи розслабляються, й він вислизає з моєї хватки та різко розвертається до мене обличчям.

Оце й усе діло — куди менше, ніж про нього оповідаєш.

Весь мій перед, груди, руки, живіт — все липке від його поту.

Чувак із ведмедиком, червоний мов буряк, — дивлячись на маркер у моїй руці, він питає: «Що ти написав?»

Обидві його руки скидаються до чола, він тре та дивиться на почорнілі кінчики пальців. Деручи свого лоба обома руками, він питає: «Ти написав там “ҐЕЙ” правда?» Дивлячись на малого номер 72, він питає: «Він написав “гей”?»

Малий тільки хитає головою.

Чувак із ведмедиком дивиться на Шейлу.

І Шейла каже: «Гірше».

Я кидаю маркер назад Шейлі та кажу: «Йому хочеться слави? Це забезпечить йому певну славу». Шейла дає фломастеру впасти на бетон біля її туфель. Поруч із маркером чувак упустив свого ведмедика, якого весь час тримав, і написи на ньому замазалися та розпливлися, роз’їдені дитячою олією на підлозі.

Чувак із ведмедиком плює на пальці, тре чоло. «Ти, — каже він, — ти зґвалтував матір цього малого. Ти накачав її наркотою та зруйнував її життя».

Малий номер 72 каже: «Як це?»

Шейла підіймає руку, дивиться на годинник та каже: «Джентльмени, хвилиночку уваги…»

Ще б пак, усі чуваки підводять очі. Дивляться, щоб краще чути. Підіймаються руки, щоб заглушити звук на деяких телеках. Собачий гавкіт та сирени щезають.

Чувак із ведмедиком розлючено тупцяє до вбиральні, розштовхуючи чуваків ліктями. Його босі ноги ляпають по підлозі.

«Мені потрібні такі номери», — повідомляє Шейла, дивлячись на свій список.

Малий номер 72 питає: «Кого ти накачав наркотою?»

Чувак із ведмедиком кричить нам звіддаля, гучно кричить в усій цій тиші: «Прокинься, придурку! Цей покидьок твій батько».

«Номер 569… — кричить Шейла. — Номер 337…»

На вході до вбиральні чувак із ведмедиком розпихує інших чуваків, слизьких від дитячої олії, застиглих, наче статуї, щоб краще чути.

Шейла нахиляється, щоб підібрати маркер з-під ніг. Випроставшись, вона додає: «І номер 137…»

Я кажу малому: «Я не збираюся помирати через сьогоднішній день».

Малий номер 72 нахиляється, щоб підібрати ведмедика, який валяється на масній підлозі.

І у вбиральні, дивлячись у люстерко над маленькою мийкою, чувак із ведмедиком починає кричати.

Дівчина з секундоміром продовжує кликати Дена Баньяна, поки він не виходить із вбиральні, вода тече по його обличчю, мило піниться на межі волосся, те, що залишилося від його зачіски, прилипло з боків до голови. Дівчина з планшеткою стоїть на горі сходів, темний силует на тлі відчинених дверей. Ці лампи на майданчику надто яскраві, щоб дивитися на них навпрямки. Позаду неї світло мерехтить довкола її темного обрису. Дівчина все кличе Дена Баньяна за номером — 137, — поки він не підіймається сходами, все ще тручи жмутиком туалетного паперу своє чоло.

Кожен у кімнаті дивиться куди-небудь, щоб відвести очі від сліпучого світла та від детектива Дена Баньяна, який схлипує, тре очі обома руками, його плечі зсутулені та тремтять, його рот повторює: «…це неправда…» — поміж глибокими судомними вдихами, під час яких йому стискає горло.