Чак Палагнюк - Снаф

Щоб теж дивитись куди-небудь, я нахиляюся та однією рукою підбираю автографічного собаку, який упав на підлогу. Тільки вже запізно: олія з ніг якого-небудь типа, або розлита содова, або вистигла сеча, винесена ногами з убиральні, — щось ввібралося в набитого песика та роз'їло імена, які були колись Лайзою Мінеллі та Олівією Ньютон Джон. Шкіра собачки вся покроплена темними крапочками та вкрита темними плямами, ніби синцями.

Ніхто не дивиться, як Ден Баньян під номером 137 зникає поміж світлом, його чоло все ще спотворене словом «ВІЛ», яке там написав містер Бакарді.

На його песику більше не видно, як сильно любила його Джулія Робертс. Полотняне тіло вологе, холодне та липке на дотик, і там, де я його торкаюся, мої пальці стають чорними.

Звертаючись до містера Бакарді, я кажу, що Ден Баньян захоче взяти свого собачку. Я кажу, щоб моя мама могла його підписати.

Містер Бакарді просто дивиться на двері, які вже зачинилися, на сходи, за якими зник Ден Баньян. Усе ще дивлячись на ті двері, містер Бакарді питає: «Хлопче, твій старий коли-небудь оповідав тобі те, що треба знати про секс?»

Я кажу йому, що він не мій тато. Простягаю йому песика, але він його не візьме.

Усе ще розглядаючи двері, містер Бакарді каже: «Найкраща порада, яку взагалі дав мені мій старий… — і він посміхається, все ще не зводячи з дверей очі, — якщо поголити волосся біля основи члена, то — чи стоячий, чи висячий — твій хрін здаватиметься на два дюйми довшим». Містер Бакарді заплющує очі, хитає головою. Він відкриває очі, дивлячись тепер на мене. Дивлячись на собаку в моїх руках, він питає: «Хочеш бути героєм?»

На собаці мокрі плями продовжують роз'їдати слова, перетворюючи Меріл Стріп на мішанину червоних і синіх чорнил, на пурпурові синці кольору кров'яних пухирців, кольору ракових пухлин та «доріжок» на венах, які мій прийомний батько малював на своїх крихітних модельках наркоманів.

Розчепіривши пальці однієї руки, змахуючи цією рукою, щоб показати мені на весь цей підвал, містер Бакарді питає: «Ти хочеш врятувати кожного чувака, який стирчить тут тепер?»

Я хочу тільки врятувати свою маму.

«Тоді, — каже містер Бакарді, — дай своїй мамі оце». І він стукає пальцем по золотому сердечку, що висить на ланцюжку в нього на шиї. Ланцюжок напнувся туго, негнучкий, мов дріт, щоб охопити його дебелу шию, і серце висить у нього на горлянці — так тісно, що за кожним вимовленим словом постукує та підстрибує. «Дай їй оце, — каже містер Бакарді, змушуючи серце гоцати, — і ти вийдеш звідси багатим».

Ще чого.

Випадково я бовкнув своїм прийомним про кіно, яке сьогодні тут знімають, і вони миттю вчепилися мені в горлянку, заявляючи, що якщо я тільки вийду сьогодні з будинку, вони мене зречуться. Вони поміняють замки та подзвонять у «Гудвіл», щоб замовити фургон для моїх речей, ліжка та іншої фігні. Мій банківський рахунок — мені потрібні їхні підписи, щоб зняти звідти будь-які гроші, адже передбачалося, що з нього буде сплачуватися за коледж. Після того як моя прийомна мама розказала, як упіймала мене з тією вживаною секс-лялькою Кессі Райт, це було їхньою єдиною умовою, за якої мені дозволялося й далі мати якісь збереження. Усі гроші, які мені платили за підстрижені газони або вигуляних собак, я мав класти на цей рахунок, звідки не міг їх витратити без їхньої згоди.

Розповідаючи це містеру Бакарді, я пробираюся до їжі, яку вони тут дають. Соуси та цукерки. Після покупки цих троянд для моєї мами у мене в кишені не лишилося грошей бодай на велику піцу. Набиваючись чипсами тако та сирним поп-корном, я розповідаю, що мав план з’явитися тут сьогодні та визволити її, врятувати й підтримувати мою маму, щоб їй не довелося більше зніматися в порно, але тепер я не можу навіть замовити собі обід.

Намащуючи сир на крекери, макаючи корінці селери в приправу «ранчо», я продовжую говорити, розповідаючи містеру Бакарді, що речі в брунатному пакеті під номером 72 — це все, що я маю в цьому світі.

Тримаючи у відставленій руці букет троянд, я проштрикую зубочистками крихітні члени.

Тримаючи мокрого автографічного пса під пахвою, я розмащую соус барбекю по часничному хлібові.

Містер Бакарді спостерігає за мною. Він морщить чоло, кривить губи. Він сягає однією рукою собі за шию. Тоді тягнеться туди обома, обидві його руки торкаються шиї ззаду, стає видно волосся під його пахвами, сиву щетину. «Чекай», — каже він, і ланцюжок на його шиї розкривається. Він простягає мені серце та каже: «Що ж, тепер ти маєш це: твій ключ до слави й багатства».