Чак Палагнюк - Снаф

Усе, що мені треба, це сховати ціанід у букеті, вручити квіти їй та сказати, що вони від Ірвінга.

«Ірвіна», — каже містер Бакарді.

Я кажу, що у нас є велика проблема.

Мокрий автографічний собачка — він відбив на моєму боці ім’я Клорис Лічман, тільки навпаки. Поруч із цим відбилося: «Ти для мене — цілий світ», тільки в дзеркальному вигляді.

«Присягаюся, — каже містер Бакарді, — це саме те, чого вона найбільше хоче».

Малюк дивиться вгору на нас обох.

І я кажу, ні. Проблема у світлі, у тьмяному світлі тут, у підвалі. На моїй долоні я не можу відрізнити ціанід від віагри. Що є секс, а що є смерть, я не бачу різниці.

Я питаю, яку піґулку їй давати.

І містер Бакарді нахиляється подивитись, ми обоє дихаємо гарячим, вологим повітрям на мою долоню.

Ренґлер старанно витурює мене геть. Кілька смішків, не довше ніж дві сигаретні затяжки після того, як я еякулював на чарівні груди Кессі Райт, моя сперма ще тепла та розтікається навсібіч, а ренґлер уже пхає мені до рук брунатний пакунок з одягом. Вона каже мені вдягатися. Щодо мене, то я кажу міз Райт, як зворушила мене її гра в ролі наполегливої, непоборної вчительки, яка палко прагне змінити на краще бідних учнів упослідженої міжміської школи. Вона мала натхнення. Справжнє натхнення. Вразливість та рішучість її персонажа — це були найприємніші моменти перегляду «Оргій шкільних джунглів».

Пізніше перевиданих під назвою «Трах і ненависть в Лас-Вегасі».

Пізніше переперевиданих під назвою «Дерти Джона Малковича».

Міз Райт скрикує. Вона справді скрикує від того, що я знаю цей фільм. Що я знаю всі її фільми, від «Нескінченного сяйва чистої задниці» і до «Останнього траху в Парижі».

Її улюблений колір — пурпурово-рожевий. Улюблений аромат — сандалове дерево. Морозиво — французька ваніль. Найбільш ненависна річ: магазини, в яких вас просять на вході здати сумку до камери схову.

Нюхаючи моє волосся, вона скрикує знов.

Ми двоє базікаємо про те, що краще: чистий котон чи полікотонова суміш? Пліткуємо про Кейт Хепборн: вона лесбі чи ні? Міз Райт каже: без сумніву. Скаржимося на наших матерів. Протягом усієї нашої розмови я штрикаю її у вагіну, в руку, між грудьми. В нас така собі дівоча вечірка, ми просто триндимо, триндимо й триндимо, а мій ерегований прутень рухається туди-сюди, туди-сюди.

Ренґлер стоїть біля ліжка, одразу за камерою, та тримає в руці секундомір.

І що б ви думали? Ми з міз Райт тільки-но заводимо мову про улюблені дієти, як ренґлер натискає кнопку на секундомірі та каже: «Час вийшов».

І от я тримаю пакунок з речами, і мене підганяють до відкритих, залитих сонцем дверей. Мої труси все ще плутаються в мене на щиколотках, через що я йду перевальцем, мій член хитається попереду мене, наче тростина сліпця, а в ренґлера вистачає нахабства казати: «Дякуємо, що прийшли…»

За мить до того, як опинитися голим у завулку, зі шкірою, ще гарячою від студійних прожекторів, я зазираю до пакунка та бачу небрендову синтетичну чоловічу футболку-регбі з двома ґудзиками, з цільним комірцем та яскравими смугами, з облямованими рукавами та без щонайменшого натяку на приталений силует, і я зупиняюся.

Це не мій одяг. Так, на пакунку написано 137, мій номер, але мій одяг, взуття, містер Тото — вони все ще там, у гримерці. Ренґлер має провести мене назад. Якщо вона не дасть мені піти назад та оглянути кімнату, кажу я їй, я викликаю поліцію. Мої босі ноги туп-туп-тупцяють по бетону за крок від завулка, я чекаю.

І, дивлячись на годинник, ренґлер каже: «Гаразд». Вона каже: «Чудово». Вона зітхає та каже: «Ідіть назад та огляньте кімнату».

Нагорі, дивлячись униз на кількох акторів, які все ще чекають, я кажу: джентльмени. В одних тільки трусах, кланяючись у пояс, я розкидаю руки та кажу: перед вами вже не ідеальна «шістка» за шкалою Кінзі.

З містером Тото під пахвою, не донісши чипе до рота, юний актор номер 72 запитує: «Вона мертва?»

Містер Бакарді каже: «В чому була задумка?» Він стукає пальцем себе по лобі та каже: «Вони не могли знімати твоє обличчя. Отож ніякої слави».

Щоб розтягти цю мить, я роблю один крок униз. Потім інший. На моніторах Кессі Райт бере за руку глухого та сліпого актора. Вона складає його пальці певним чином та втискає його руку собі в промежину, кажучи: «Вода…» Моя улюблена сцена з «Жінки, що створила секс-диво». За іншим кроком я виграю ще мить. Довга безгучна пауза, поки я ліниво чимчикую бетонною підлогою туди, де стоїть Бакарді. Без жодного слова я киваю молодому чоловіку, щоб узяти в нього містера Тото.