Володимир Єшкілєв - Втеча майстра Пінзеля

— Касю, вважайте, ремінці цієї колекційної речі можуть розірватися, — зауважив її чоловік, також спостерігаючи, як невблаганно напинається атласна пов'язка.

— Ясновельможна мені вибачить!

— Ми їй вибачимо? — спитала Анна Стефанія в Карбонадо.

Та замість відповіді поцілувала княжну в шию.

— Вибачимо, — вирішила княжна.

— Таки розірвалися, — повідомив спостережливий пан Сіромський. — Але ж, ясновельможна, у Вашого фавна вельми могутній спис!

— Ви, мила пані, спричинилися до визрівання цього овочу, — зауважила в бік тріумфуючої Сіромської княжна, — й саме Ви тепер мусите подбати про наслідки. Всеблага Природа, як стверджує Бернардо Грасіні, не вибачає смертним марного напруження.

— Із неабияким задоволенням, ясновельможна, я здійсню перед Вами перетворення на найпокірнішу й найхтивішу з лісових німф Пріапа. Напруження такої природи, як ви невдовзі переконаєтеся, не залишиться марним, — мовила Сіромська й почала розшнуровувати на собі плаття. Її чоловік кинувся допомагати. Подружки Ондзера, які одночасно досягли успіху з іншими фавнами, також почали роздягатися. Шурхотіння шовку наповнило залу.

Пінзель відвернувся і побачив кавалера Анцо.

— Я зараз можу повернутися до центральної зали? — пошепки спитав він мальтійця.

— Так, звісно, ходімо, — відповів той. — Ясновельможна, зрештою, нікого не примушує до забав. Вона ж є шанувальницею не тільки Грасіні, але й Жана-Жака Руссо.

[Подільське воєводство, м. Бучач, каплиця Святих Дів Мироносиць у притулку каноніка Дамазія, вечір 15 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Отець Мартинович тільки розпочав вечеряти, коли служка повідомив йому, що вельможна Теодорина Мантшиковська просить отця приділити їй дещицю часу. Стара діва щомісяця офірувала на притулок півсотні злотих. Тому отець Мартинович залишив холонути политу сливовим соусом щойно засмажену качку, розігнув хвору спину і почвалав до каплиці Святих Дів Мироносиць, де чекала на нього незаймана спадкоємиця занепалої слави Остророгів.

Вона, як завжди, була вся у чорному, безгруда, худа і пряма, немов палиця. Високий мереживний комір плаття Мантшиковської огортала подвійна нитка перлин, до якої було причеплено крихітний золотий релікварій зі шматочком мощей святої мучениці Теодорини. Мощі, як знав отець Мартинович, стара діва купила колись за ціну шести прибуткових сіл Турівського куща. Обличчя її було аскетичне, жовтаво-воскове. Отцеві здавалося, що шматок мовчазної і холодної темряви завжди передує цьому обличчю.

Мантшиковська чорною вороною сиділа на твердому ослінчику за плетеною ширмою. На цьому ослінчику в притулку сповідали тих, хто був у потребі. Отець потягся до шухляди за єпітрахиллю, але стара діва зупинила його:

— Не маю наразі, отче, належної для сповіді ясності духу. Також маю свого духівника, висвяченого в правдивому римському обряді… Але невідкладно потребую Вашої мудрості, — голос у неї був сухий і владний.

— Всі мої нужденні і вбогі знання, панно Теодорино, відкриті для Ваших потреб, — сказав отець Мартинович, присідаючи на ослінчика. — Незважаючи на те, що мене висвячено в обряді східному.

— То направду не важливо.

— Ви згадали…

— О ні, я не хотіла образити Вас…

— Я не образився.

— Але те, про що ми говоритимемо, отче, має вмерти за цією ширмою.

— Так і буде, вельможна панно.

— Покляніться.

— Господом присягаю.

— Дякую Вам, отче, що не гордуєте забаганками такої грішниці, як я.

— Не кажіть такого, панно, бо ж мені добре відомо, що Ви ведете направду побожний та благодійний спосіб життя. Тепер це рідкість.

— Рідкість, бо князі розбестилися, забули Слово Боже і ввели у спокусу малих та залежних своїх. Ікони плачуть кривавими слізьми, війська схизматиків плюндрують землі Речі Посполитої. То впав на грішні наші голови справедливий гнів Божий. Новітні Валтасари пиячать і блудять, не бачачи, що загибель прийшла вже під мури сього Вавилону!

— Ваша правда.

— Але є щось страшніше за валтасарові гріхи пана старости та інших сліпих поводирів царства сього, — урочисто промовила Мантшиковська, дивлячись кудись повз отця, і темрява перед її обличчям напружилася.

— Що саме?

— Голос пекла , отче.

— Як?

— Чи знаєте Ви, отче, що таке «голос пекла»?

— Знаю, вельможна панно, що так посполиті називають звуки, що виникають при сильній пожежі, коли горять церква або костьол з кам'яними мурами. Тоді вогонь гуде, немов гадська труба. Також у Константинополі чули ніби диявольський регіт, коли славетну церкву Святих Апостолів бусурмани перетворювали на мечеть. Праведний Владика Неофіт казав тоді вірним еллінам, що це також був «голос з пекла».