Володимир Єшкілєв - Втеча майстра Пінзеля

Залу в правому крилі використовували переважно для господарських потреб. Вона була захаращена старими меблями, скрученими турецькими килимами, кальянами, опудалами ведмедів, вовків і вепрів, мідними казанами, лицарськими панцирами, складними наметами, порожніми пляшками й іншим непотребом, що залишився теперішній власниці з тих славних часів, коли пишний підмагнатчик Анджей Тичковський посідав чільні місця у комітетах Галицького сеймику та здавав за великі гроші в посесію свої села.

На другому поверсі обладнали чотири затишні будуари, які називалися Зеленою, Блакитною, Бузковою й Сепієвою спальнями відповідно до кольору шпалер. Найпишнішу й найбільшу, Зелену, займала сама господиня дому. В Блакитній самотньо жила вічно заплакана молодша сестра Анни Стефанії, незаміжня, товстезна та пришелепкувата. Добра княжна іноді запрошувала сестру на свої свята, де та мовчки насолоджувалася наїдками і напоями. У Бузковій тепер мешкала Стася, а Сепієву Яблоновська відступила чарівній Діоніджії-Карбонадо, обдарувавши її окремою служницею, гардеробом, колекцією парфумів та підробними коштовностями.

Це відразу зробило юну фаворитку предметом щирої ненависті всього жіночого населення дому. Колишню перлину Сепієвої спальні, повногруду і волооку волошку Домну, відселили на третій поверх, де в крихітних кімнатках мешкала весела й сита комуна другорядних наложників і наложниць княжни. Відселення супроводжувалося відчайдушним спротивом й дикими криками волошки, котра кидала в Карбонадо коробками від парфумів та погрожувала акробатці здоровенним кухарським ножем.

Княжна наказала висікти крикуху, що й було негайно зроблено. Після екзекуції, яка всім слугам додала святкового настрою, в домі продовжили готуватися до приїзду гостей. Привезені зі Станиславова перукарі чаклували над зачісками дам з другого поверху, кухарі готували вишукані страви, а наложниці з наложниками намащувалися оливковим маслом, фліртували поміж собою, смакували подробиці несподіваного приниження Домни й не без натхнення проводили репетиції сороміцьких «живих сцен», які мали стати однією із цікавинок званої вечері. Під час репетицій мистецтво часто-густо оберталося життям, юні тіла з'єднувалися надто щільно й щасливий сміх наложниць відволікав кухарів від казанів і каструль. Тож не дивно, що частину м'яса, пересмаженого й підгорілого, довелося віддати собакам, які теж таким чином відчули наближення свята. Дворецький Тадеуш змушений був пообіцяти кухарям, що після банкету до них пришлють дівчат, так щоб на кожного з майстрів друшляка і пательні припало аж по дві дівки. Наложницям цей задум спочатку не сподобався. Вони відправили до кухні розвідницю, й та повідомила веселухам, що всі кухарі старі, смердючі, волохаті й череваті. Але запахи з кухні линули що далі, то звабливіші, і наложниці «розподілили» між собою старих кулінарів. Для сміху найстаршому з них гаремний комітет призначив двох восьмилітніх сикух. Також вирішили переодягти дівчиною одного з наложників і підсунути найп'янішому з кухарів. Тадеуш про всі ці витівки та плани повідомив ясновельможній. Та довго сміялася.

О шостій годині сполудня до палацу Тичковської-Яблоновської почали під'їжджати лаковані карети і шкіряні тарантаси. Прибували запрошені гості. Їх було менше, ніж очікувала княжна. Не приїхали Колендовські, Гедзінські, Ястешемські, Парлацькі, Вітовські. Натомість прибули земський галицький писар Комаровський з молодою коханкою, калуський мечник Зуб у супроводі красивого юнака, мальтійський кавалер Анцо Фіаделлі, подружжя вільнодумців Сіромських, Володислав Ондзер з двома юними дамами, хорунжий Кшиштоф Ланський із сестрою, подружжя Бальманських і радник Сімакович. Останній, як перешіптувалися слуги, відразу поцікавився: чому це не видно Домни? Пишні стегна й кармінові губи відставної фаворитки давно хвилювали уяву підстаркуватого радника.

Бричка Іоанна Георга Пінзеля прибула однією з останніх. Анна Стефанія, котра приймала гостей на половині сходів палацу, поцікавилася, чому не приїхала дружина славетного майстра. Скульптор передав вибачення Маріанни. «Вона нездужає», — не став удаватися в подробиці Пінзель. Він одягнув темно-червоний камзол зі срібними воланчиками, а всіяну гранатами парсуну [52] Зображення. старости Потоцького повісив на шию, немов орден. Пряжки на його оксамитових туфлях були золоті, а кишеню відтягувала «цибулина» срібного годинника доброї нюрнберзької роботи. Рукавички Пінзеля сяяли неземною білизною і цеховими гербами. На кожному з пальців виблискували важкі персні з емалями, камінням і сканню. Темна дрібнокучерява перука молодила бліде обличчя Майстра.