Володимир Єшкілєв - Втеча майстра Пінзеля

— Чому?

— На честь прекрасної юдейки Естер, котра перемогла свавільного деспотичного сатрапа Амана.

Достойний Майстер схвально кивнув, а брат Володислав накрутив вуса на пальці і сказав:

— Перфекційна дівчина.

— Так, — погодився Пінзель, — дуже красива. Мені вона вдалася. А от Друга велична Свобода, це ніщо інше, як прадавня Свобода Хаосу, стихії древньої, хижої й ніким ніколи не підкореної. Ця Свобода, так би мовити, абсолютна, на відміну від Першої, яка може сама із себе породити колись несвободу. Це Свобода екстазів і оргій, Свобода митців і поетів. Її в цій скульптурі презентує гриф.

— А чому ж ці Дві Свободи вбивають одна одну?

— Бо між Хаосом і Порядком ніколи не буде примирення.

— А Ви філософ, месіре. Ви повинні глибоко відчувати підземні течії нашого світу.

— Я, високовчений Майстре, служу двом богиням-ворогиням, але якій з них відданіше, мені важко сказати.

— Другій Свободі Ви віддали цілий Абсолют.

— Я митець.

— Ну, тоді Ви порозумієтеся із нашою доброю Яблоновською. Вельможна княжна теж полюбляє екстази та оргії.

— Є оргії духа, а є оргії тіла.

— А Ваш Древній Хаос, месіре, теж визнає таке розділення? Я дивлюся на цю Вашу скульптуру і мені здається, що грифові подобається тіло дівчини. Він ніби й не проти нею оволодіти.

— Що думає Хаос, мені, на жаль, не відомо… А щодо хтивості мого срібного грифа… Вас либонь вводить в оману динаміка форми.

— Так, у тому є правда. Ваші скульптури, месіре, надзвичайно динамічні і неспокійні. Й, так би мовити, дуже якісь кутасті. Я, до прикладу, більше звик до круглявих і пишних статуй.

— Форму скульптури, Достойний Майстре, створює не матерія, з якої робимо фігуру, а та порожнеча, яку нам вдається огорнути фігурою. Чим більше простору ми огорнемо бганками, зборками і вигинами, тим цікавішою буде форма. Я в Римі бачив Piet'y незрівнянного Мікеланджело. Там мармуром захоплено удвічі більше навколишнього простору, аніж є самого того мармуру. Надзвичайно глибокі зборки одягу Мадонни, химерні вигини кінцівок. Оце, пане, і є робота справжнього скульптора.

— А звідки віє той вітер, що розгортає одяг Ваших фігур?

— З моря, пане Майстре, з моря. Я народився на березі моря і провів юність у портовому містечку. Там будували кораблі. Великі військові фрегати і рейдери. Я працював у майстерні, де вирізали дерев'яні фігури для корабельних форштевенів. Замовники завжди просили, щоб дубовий «одяг» тих фігур немов віявся за вітром. Відтоді я полюбив кутасті і гострі форми неспокою.

— Тепер я нарешті зрозумів, чому Ви так прихильні до дерева. До речі, кажуть, що до Львова привезли кілька великих брил карарського мармуру для оздоблення нового костьолу. Розповідають що він сніжно-білий, цей король каміння, цей князь мармурів. Це ж, напевно, Вам доручать із ним працювати?

— Можливо. Але, перепрошую пана, у Львові є й кращі за мене скульптори.

— Ви таки скромна людина, месіре. А я чув від багатьох тямущих людей, що кращі від Вас скульптори є хіба що в Римі.

— Це перебільшення.

— Але так кажуть. Вашому вітрові з моря серед наших вітрів немає рівного.

— Тільки Перші вихори Творіння з писань Кордовських Учнів — тільки Рашит Га-Галгалім перевищують силою та хижістю вітер з моря, — сказав Пінзель і уважно подивився в очі Достойному Майстрові.

Той ніяк не відреагував на назву. Достойний торкнувся кінчиками пальців крил грифа і сказав:

— Досконала робота, месіре. Сьогодні ввечері на Вас чекатиме сама богиня Глорія. Вона вже готує лаври і пальмове листя.

[Дзеркальна зала в палаці Анни Стефанії Яблоновської-Тичковської, селище Княгинин-Бичів, вечір 15 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Назвати «палацом» дім Анни Стефанії можна було лише з огляду на вбогість навколишніх сільських халуп. Він не міг змагатися ані розмірами, ані пишнотою з тими розкішними «степовими версалями», які вибудували у присмерках Речі Посполитої для втішення своє пихи Любомирські, Потоцькі, Чарторийські, Замойські чи Понятовські.

Дім мав три поверхи, але тільки на першому були справжні зали, які могли вмістити понад два десятки гостей, були оздоблені бронзовими люстрами, венеційськими дзеркалами та куртуазними меблями в стилі Філіппа Іспанського, оббиті блакитним шовком. Центральну залу Яблоновська назвала Дзеркальною на честь великого (у півтора людські зрости) дзеркала, вправленого у важку позолочену раму. Меншу залу в лівому крилі було задраповано червоними оксамитовими гардинами. Це була знаменита на весь край Зала Оргій, опоряджена небуденним каміном із чорного мармуру та сороміцькими гіпсовими статуями німф і фавнів, зробленими вельми посереднім скульптором, ім'я якого справедлива історія не зберегла.