Володимир Єшкілєв - Втеча майстра Пінзеля

Яблоновська дала знак кріпачці, котра тримала віяло. Та змочила губку розчином лавандової олії і почала розтирати заціловані до червоного стегна і груди княжни. А та дивилася, як акробатка п'є вино з високого кришталевого кубка. Розпухлі губи Діоніджії не трималися купи, червоне вино проливалося на її підборіддя, капало на живіт і текло до западини між ногами. Намащене олією тіло акробатки вилискувало наче світла латунь. Вона здавалася статуєю, під металевою оболонкою якої хтивими хвилями переливалися натреновані м'язи.

— Ти, дитино, ще не бачила моєї Зали Оргій, — з лінивою впевненістю промовила лібертенка. — Там тебе, ласочко, розігріють так, що ти вся стечеш соком.

— Там будуть і жінки, і чоловіки?

— О так! Молоді, могутні й пристрасні чоловіки.

— Як цікаво!

— Ти колись бувала на оргіях?

— Так, ясновельможна, багато-багато разів. Я народилася у родовому замку графа дель Онтезі. Моя мати була його домашньою танцівницею і навчила мене розважати нашого пана, як тільки мені виповнилося шість років. Старий граф дуже любив мене, пестив і робив коштовні подарунки. Навіть його рідні онуки не мали таких прикрас які мала я. Але його синові більше подобалися хлопці. Коли старий дель Онтезі помер, новий граф відібрав усі подарунки і продав мене разом з мамою до мандрівного цирку. Він ненавидів нас. Ще добре, що не наказав закрити нас у підвалі або отруїти. Там, у замку, були страшні підвали. Вороги родини дель Онтезі там повільно вмирали з голоду. їм щомісяця зменшували порції хліба, а потім переставали давати зовсім. Вони від голоду гризли власні руки і кричали.

— Jezu! Дитино, не кажи мені таких жахів! Які жорстокі люди! Скільки ж тобі тоді було?

— Дванадцять років, ясновельможна. Це сталося позаминулого року.

— Це ж звірство, продати до вертепу таке мале кошеня! Але ти мусиш розповісти мені про все-все, що робив з тобою твій старий граф. Все-все-все розповісти. Мене страшенно розважають такі розповіді. Шість років! Старий веселун був нівроку. Ти вже тоді була такою красунею?

— Так, моя пані. В мене було м'якеньке золоте волосся. Дуже гарне. Хвилясте і довге. Граф любив ним гратися… Тільки я вміла розігрівати його тіло своїм, коли кров переставала гріти його зсередини. Йому було вісімдесят вісім років, коли він помер. Він перед смертю вже не міг ходити і піднімати голову, але ще входив у моє тіло тричі за добу і мав від того задоволення. Мама навчила мене таємницям любовного пробудження старечої плоті. Інші красиві й дуже молоді дівчата теж намагалися зігріти його, але марно: прутень старого графа піднімався лише назустріч моїм губам і моєму лонові. Граф казав, що я для нього дорожча, аніж Авісага Самаритянка для древнього короля Давида.

— Ще б пак! Я його розумію… А що потім сталося з твоєю матір'ю?

— Вона померла від застуди у перший рік мандрів. Була дуже холодна зима… Її поховано на цвинтарі оголошених, під Ковном.

— Бідна сирітко! Я потурбуюся про тебе.

— Дякую Вам, моя найдобріша пані! — акробатка впала на коліна. — Я до скону Ваша найвірніша рабиня!

Яблоновська подумала, що попереду її чекає істерика ревнивої зарозумілої Стасі. Це, безперечно, будуть неприємні, навіть бридкі хвилини. Але, вирішила лібертенка, вона таки змусить родичку відступити їй Діоніджію. Нехай навіть у спільне володіння. А потім цій малій спокусниці треба буде трошки змінити зовнішність і дати нове ім'я. Нове красиве ім'я. Анна Стефанія вже придумала, що нарече акробатку Карбонадо — «чорним діамантом». Всі — а найперше той розбіяка-староста — мають думати, що акробатка з мандрівного вертепу Ніфонтопуло загинула в лісі від рук опришків. А велику розвагу в Залі Оргій княжна тепер вирішила не відкладати. «Завтра конче треба прийняти того скульптора, про якого мені торочив пан Володислав, а через три дні…»

Вона вдихнула лавандові пахощі і прийняла правицею келих з вином, піднесений незрівнянною Карбонадо.

[Вулиця За Святим Мартином, м. Львів, пізній вечір 14 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Бронзовий кльоцок тричі вдарив у чоло залізну лев'ячу голову. Учень пірата тепер чекав, коли вузькі, ковані металом двері відчиняться. Натомість у тих дверях на рівні його обличчя відкрилося маленьке заґратоване віконце.

«Хто там?» — запитав звідти низький чоловічий голос.

«Мир Вам, отче! Це до Вас бідний прочанин, що йде від гори Кармелю і гори Сіону».

Це був пароль. Двері почали відчиняти. Якщо слух не підвів убивника, було відсунуто та піднято не менше п'яти засувів і клямок. За дверима його прийняв товстий похмурий чернець у грубій сутані. Він уважно придивився до обличчя Джіованотто, мовчки кивнув і провів гостя через ошатний дворик до кам'яної каплички. Двері приміщення були відчинені, теплим світлом світила лампада, перед іконами молився ще один монах. Учень пірата застиг у шанобливому чеканні. Він молитовно склав руки, але не молився. В цій резиденції він був уперше. Його очі ретельно обстежили навколишні предмети. За низькими деревами було видно вкриту слюдяними пластинами двоповерхову споруду, високий цегляний мур, дровітню і металеву скриню для вугілля. Все дихало спокоєм, добротністю, впорядкованістю і заможністю. Люди, які тут мешкали, не відволікалися на марноту навколишнього світу.