Володимир Єшкілєв - Втеча майстра Пінзеля

— Ми вже про це балакали, брате, — відповів на те кавалер. — Ви з Вашим Достойним Майстром дуже хотіли мене перевірити, і я погодився. Перевіряйте. Але тепер ти, брате, мусиш виконувати мою диспозицію. Будемо чекати, поки він не з'явиться. Ми доконечно мусимо дізнатися від нього, хто й навіщо полює за Реліквією.

— Чорти б його побрали!

— Чорти своїх не чіпають.

— То свята Ваша правда, кавалере! Matka Boska, як я змерз у цій дірі. І яка б то добра душа насюркала мені оковитої?

— Нехай тебе, достойний мій брате, зігрівають думки про незбагненну та всюдисущу Гармонію Всесвіту.

Тайлер пирхнув. Потім підозріло завовтузився під широким плащем. Кавалер зрозумів, що фляга з оковитою таки була припасена життєлюбним братом. Анцо несхвально підтис губи. Якби дійшло до бійки, то він волів мати поряд тверезого компаньйона.

Під аркою запанувала тиша. Лише дощові струмені співали свої мокрі пісні. Пройшло із півгодини і почулися кроки. Анцо приготував мотузяну петлю та обмотану ганчір'ям довбню. Брат-тайлер під плащем розгорнув міцну рибальську сітку. Але стривожилися вони надарма. Попри них повільно й поважно пройшли чинбарі у важких кованих чоботах. Вони поверталися з цехових зборів, мовчазні й підпилі. Запах вичиненої шкіри на віддалі виказував їхній фах. Чинбарі підозріло оглянули зволожені постаті кавалера і тайлера.

— Зараз повідомлять про нас міським стражникам, і почнуться для нас із Вами пригоди, — припустив тайлер, коли пильні чинбарі завернули за ріг кам'яниці.

— Це було б зле, — погодився кавалер.

— Я думаю, що той упир сьогодні вже не виповзе. Може, він пішов до якоїсь тутешньої кралі. Ці львівські знавці латини, вони такі… Почитають трохи з Горація, позакочують очі? а дівка вже мліє і розсуває ноги.

— Ти, певно, вчився у таких знавців латини, брате.

— Я вчився рубати шаблею бусурманів у хорунжого Шліхтера, — гордо сказав тайлер. — I все ж таки, кавалере, я думаю, що маємо з тим дощем повну комплікацію: сьогодні упир сидітиме в норі.

— Чекаємо, брате, чекаємо.

— Як скажете, кавалере.

Знову потяглися довгі нудні хвилини. Дощ не вщухав, небо темнішало і насуплювалося новою зграєю хмар. Вода капала зі склепіння, затікала під одяг. Тайлер час від часу прикладався до фляжки і висловлював сумніви. Потім знову почулися кроки. Легші й швидші за попередні.

Людина, одягнена у зелений плащ з дорогої вовни, впевнено крокувала львівською бруківкою. Плащ був майже сухий, людина щойно вийшла з Колегіуму. Під спорядженим тороками капелюхом видно було лише кінчик хрящуватого носа й міцно стиснені губи. Тінь ховала верхню частину обличчя. Анцо придивився до ґудзиків. Саме ґудзики мали виявити месіра Вацебу. Вони мали бути срібні, шестикутні і з вензелями S.W.J. Але перехожий застебнув плаща на всі принагідні гачки, і камзола роздивитися не вдалося.

Анцо вже почав відступати назад, у темряву, коли його нетерплячий компаньйон раптом викинув сітку. Зробив він це спритно і точно. Сітка впала на голову і плечі перехожого, реакція якого на напад виявилась несподівано різкою. В руці власника зеленого плаща миттєво виник ніж. «Ховав у рукаві!» — зрозумів кавалер. Він знову зробив крок уперед і замахнувся довбнею. Перехожий відстрибнув убік і довбня вдарила в мур навпроти. Поки Анцо замахувався вдруге, перехожий встиг зробити розріз у сітці і частково вивільнити руку з ножем.

Невдаха тайлер якраз попався під цю руку. Ніж розпанахав йому плече, коли він намагався збити перехожого з ніг. Тієї ж миті довбня кавалера зачепила потилицю ворога. Той хитнувся, але не впав. Він закричав на все горло, закликаючи стражників. Крик відбився від стін будинків, над головою хряцнули жалюзі. План Анцо провалився. Захопити живим Станісласа не вдалося. Він відкинув довбню, вихопив шпагу й одним ударом леза в груди вбив перехожого. Перед втечею кавалер таки подивився на ґудзики. Вензель був той самий, з потрібними літерами. Він відірвав один ґудзик, стер кров з леза плащем мерця. Потім подумав і прихопив ніж убитого.

Підтримуючи пораненого тайлера, мальтієць побіг вузькими вуличками в бік Арсеналу. Мокрі вулиці були майже безлюдні і не чулося звуків погоні.

[Зелена спальня в палаці Анни Стефанії Яблоновської-Тичковської, селище Княгинин-Бичів, Руське воєводство, вечір 14 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

— У Вас, ясновельможна пані, така оксамитова шкіра і такі гарні парфуми! — сказала Діоніджія, встаючи з ліжка лібертенки. Вона погладила свій пружний живіт і повідомила: — Ви така неймовірна жінка, що з мого тіла, мила пані, вже тричі витікав любовний сік. Мені так добре з Вами, так добре.