Володимир Єшкілєв - Втеча майстра Пінзеля

Раптом йому почулося, що хтось плаче. Джіованотто стиснув руків'я кинджала і рушив на звук. За кілька кроків він перечепився за людський труп. На краю галявини лежав мертвий лакей у закривавленій лівреї. Трохи далі, під розлогим деревом, сиділи дві молоді жінки. Одна була вдягнена як шляхтянка, друга була майже гола. Золота пудра на її зачісці, на обличчі й на тілі химерно виблискувала в місячному сяйві. Та, що була одягнена, тихенько рюмсала. Ані коней, ні карети не було й сліду.

Це видовище трохи заспокоїло молодого убивника.

«Хтось зробив свою справу», — зрозумів він. Помацав труп. Лакея вбили десь півгодини тому. Красивих жінок не забрали до лігва на ґвалт, отже, вирішив Джіованотто, це зробили не лісовики Гната й не приблудні найманці. Це могли зробити Блодо.

«А якщо ці жінки — приманка?» — подумав учень пірата. Останні події змушували його бути дуже обережним.

Він уважно придивився до протилежного краю галявини. Навіть принюхався. Почекав. Нічого підозрілого за час того чекання не визріло. Рюмсання стишилось. Убивникові навіть здалося, що жінки заснули.

Але коли він вийшов на відкрите місце, шляхтянка скрикнула.

— Не бійтеся, чарівна панно, — миролюбно всміхнувся убивник. — Я Вас не скривджу.

— Ти чий, холопе? — спитала Стася.

— Я не холоп, панно, не розбійник, але людина духовного звання.

— Чим доведеш?

— А тим, панно, що виведу Вас з цього лісу в ім'я Боже.

— Ти одягнений в холопське.

— Це лише за потребою. Довіртеся мені, мила панно, і я доведу Вас до Бучача.

— Jezus Maria! Я не можу йти так далеко пішки!

— А де ж Ваша карета?

— Карета? — Стася зайшлася плачем. — Вони вкрали мою карету, вони вбили Митрича!

— Хто «вони», моя панно?

— Опришки!

— А як вони виглядали?

— Страшні, смердючі, п'яні і брутальні, як звірі! В них були такі великі ножі. Як у м'ясників. О, Jezu! Вони забрали із собою принца Яна!

Тепер Джіованотто не сумнівався, що нападниками були Блодо. «Вони таки дісталися до здобичі, до якогось принца», — визначив учень пірата. Він остаточно заспокоївся. Найманці вже далеко. Везуть здобич замовникові.

— Моя панно, ці розбійники, певно, хочуть отримати викуп за Вашого принца. Вам уже нічого не загрожує.

Стася подумала, що невідомий юнак має рацію. Він сподобався їй — симпатичний і ввічливий. Ясно, що він не холоп. Але до Бучача вона повертатися не хотіла. Вона ж вкрала у пана старости його живу іграшку. Акробатка притискалася до її тіла, ніжно, гаряче й довірливо дихала під пахву. Стасі це подобалося. Страшенно подобалося. Було лише одне місце на світі, де вона могла сховатися від невдоволення Бучацького дідича і погратися його іграшкою. Цим місцем був дім її родички-лібертенки. Стася була з роду Тичковських.

[Дім таксидерміста Цві, Буданів на Сереті, Подільське воєводство, ніч на 23 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Знаки з'явилися на шкірі раптово. Це сталося після того, як Цві протер її сумішшю камфори, живиці й лаймової олії. Спочатку проступили темні лінії хреста, пізніше з'явилися вписані в нього літери — юдейські, грецькі, латинські й зовсім не відомі Цві. Дещо з того він розібрав. Напис вказував на якийсь священний глечик чи то келих, названий «Рашит Га-Галгалім» і «Ауфанім» та схований у місці, названому Elia.

Цвіові стало зовсім страшно. Він розумівся на багатьох таємних речах. Він знав також, що існують такі таємниці, які вбивають усіх, хто до них причетний. Також сім'ї тих причетних. Також сусідів причетних. Також усіх, хто розмовляв з причетними та їхніми сусідами. Всіх.

Ще літнє сонце не з'явилося на східному обрії, а таксидерміст вже закладав бричку. Стривожена Хава метушилася поряд. Заглядала в посіріле обличчя чоловіка.

«Ти надовго?» — спитала вона врешті-решт.

«Це відомо лише Йому, жінко», — Цві очима вказав на небо.

Хава заплакала. Потім заплакали діти.

[Руїни старого замку в околицях Овруча, ніч на 23 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Правнукові гетьмана Многогрішного тієї ночі наснився дивний сон. Перед літнім сонцестоянням йому завжди снилися дивні й довгі сни. З року в рік. Цей сон переніс підпоручика у Двори Хаосу. Він ішов безкрайнім полем, яке було всіяне сміттям. Тут лежали уламки мармурових колон, уламки меблів, уламки зброї і уламки людей. Коли він проходив повз них, вони ворушилися, ніби намагалися встати. Це було моторошно.