Володимир Єшкілєв - Втеча майстра Пінзеля

— Нехай буде так, — легко погодився брат Володислав. — Покладаюся на твої, брате, легендарні вченість та обізнаність у старовині… Так от, панове, я переконаний, що славетний гетьман Анджей Потоцький заснував нашу фортецю у межиріччі двох річок не випадково. Тут, окрім мочарів, є вельми благодатні джерела. Властивості тутешньої води дивовижні, панове. А недалеко звідси, в горах, є ще благодатніші джерела, які, за переказами, в давні часи були присвячені фракійському і сарматському Марсові. Наші предки сармати приносили криваві жертви божкам тих джерел, а воду звідти брали для купалень своїх королев. Я думаю, панове, що цілющі властивості місцевої води мали велике значення для Попередників. Принципове значення! Адже Місто Ключів, ідеальне місто гностиків, має стояти на білих водах . На визначених та освячених Потоках Життя. У підземеллі, до речі, є кілька джерел. Попередники уладнали там справжні купальні, виклали їх сірим мармуром і коштовною керамікою.

— На них можна подивитися? — поцікавився Пінзель.

— Тільки з дозволу Достойного майстра, — відповів брат Володислав. — Там, до слова, теж можна побачити знаки і написи Попередників… Ми навіть обговорювали потребу заліпити вапном деякі з тих знаків. Святенники теж можуть добратися до цих тайників.

— Такі заходи були б вельми доречними, — запевнив брата Володислава кавалер. Товариство приклалося до кубків і вчергове віддало належну шану Бахусові.

— Достойний майстер згадував про «палац пані Яблоновської» як можливе укриття для однієї цінної реліквії, — раптом згадав Пінзель. — Хто так ця пані? Це раптом не родичка коронної княжни Теофілії, господині Яблонівського ключа? Химерна була стара. Я кілька разів бачив її у Львові.

— Химерна? О, це дуже поблажливе визначення, панове! Дуже! Багатюща й зажерлива відьма! Гекуба і Прозерпіна [44] Античні богині смерті та підземного світу. в одній подобі! Багатша за Сангушків, багатша за Калиновських! А ця, згадана Достойним, — Анна Стефанія — вона ніби небога Теофілії, — повідомив брат Володислав. — Ніби. Але вона насправді вже не є справжньою Яблоновською, ні. Сейм і король, панове, не визнали за нею права спадкувати ані ґрунтів, ні прізвища великого коронного гетьмана Олександра. Мир його пам'яті! По чоловікові вона Тичковська, але, не дай вам Боже її так назвати. Що таке Тичковські, панове?! Це лише Тичковські Нащадки якогось свинопаса Тичка, що ходив, сарака, в залатаній свитці. Анна Стефанія це розуміє. Тому ходить у кольорах і гербах Яблоновських і наказує всім називати її коронною княжною, як тету. Кумедія! Усі сміються! Тим більше, що статки тому її гонорові аж ніяк не дорівнюють. Зрозуміло, що таких апартаментів, почту, карет та виїздів, які мала ясновельможна княжна Теофілія у Львові, вона не має. Але, слід сказати, нам вона дуже симпатизує. Покійний Тичковський возив її Європою, вона там приятелювала з Вольтером. Відповідно пані Тичковська вважає себе ясною лібертенкою, читає заборонені Церквою книжки, трактати Руссо, ревно служить Природі, утримує цілий гарем наложників і наложниць…

— Jezus Maria! — спохмурнів Пінзель.

— Кажуть, панове, — тим часом ввійшов у відвертість брат Володислав, — що вона ховала у своєму замку опришків, коли грізний комендант Пшилуський виступив з великим рушенням проти розбійників і понищив їхні гнізда.

— Опришків, себто отих лісових листриґонів? — здивувався досі незворушний кавалер.

— Ну не всіх, зрозуміло, — розсміявся брат Володислав, і шрам його химерно викривився, — а тільки молодих і гарних. Куртуазні пригоди з вільними розбійниками, подейкують, тепер у моді серед аристократок Італії і Франції.

— Аж ніяк, мій достойний брате, — заперечно похитав сивою головою Анцо. — Це вже якісь, перепрошую, тутешні провінційні перебільшення, книжкова романтика. Італійські нобіліси [45] Знатні дами. , смію обох вас запевнити, неймовірно перебірливі й гордовиті. В них над ліжками замість гобеленів висять древні гербові щити, портрети предків і таблиці з пишними родовими деревами. А у Франції тепер важко знайти розбійників романтичного типу. Судові виконавці ретельно винищили цю породу.

— Отже, Ваш, пане, Достойний Майстер готовий довірити такій непевній персоні утримання такої реліквії? — роздратовано спитав Пінзель. Його обличчя розчервонілося, кріплене вино розпалило в ньому полум'я підозр та незгоди. — Я, панове, до речі, вже згадав, — так, згадав, — що теж дещо чув про цю вільнодумну та розбещену жінку. Чув, чув! Просто досі не здогадався, що Тичковська й нова Яблоновська — одна й та ж особа. Хто ж у цілій Речі Посполитій, панове, не чув про лібертенку Тичковську? Про удовицю Тичковську! Ха!