Володимир Єшкілєв - Втеча майстра Пінзеля

Щось у тих криках підпоручника насторожило. Шляхтич вигукував польською з характерним і сильним акцентом. Зростом та поставою він також підходив під словесний портрет самозванця. «Была — не была!» — сказав собі правнук Лівобережного гетьмана і свиснув. За цим сигналом до нього підбігли брати Блодо, які до цього ховалися у Темному гаї. Многогрішний вказав на цибатого шляхтича. Блодо хижо перезирнулися і знову щезли в темряві.

[Будинок шляхтича Володислава Ондзера, східне передмістя Станиславова, Руське воєводство, вечір 18 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Господаря будинку, оточеного яблуневим садом, звали братом Володиславом. Це був показний чоловік років п'ятдесяти. На його обличчі залишився давній слід військової служби: страшний шрам від шаблі, що йшов через усе обличчя — від підборіддя до правого вуха. Шрам стягував шкіру під правим оком. Від того здавалося, що брат Володислав постійно підморгує.

Господар відразу ж повідомив гостям, що ця бойова відмітина лишилася в нього на згадку про буремний 1739 рік. Тоді російські війська під проводом фельдмаршала Мініха недружньо пройшли землями Речі Посполитої. Пінзеля та кавалера Анцо також було поінформовано, що того ж року старий будинок Ондзерів спалили козаки Кантеміра. Господар тоді служив під хоругвами знаменитого Подільського воєводи Ржевуського. За відсутності господаря фундамент зруйнованого родинного гнізда, як це часто бувало, каштелян забрав під фортечні потреби. А цей новий будинок, пояснив брат Володислав, було зведено вже сорок сьомого року на землі, виділеній магістратом під час компенсаційного розслідування.

Як тільки дружина брата Володислава Софія впевнилася, що гості задоволені наїдками та вином, вона залишила чоловіків для розмови. Служниця після того теж не заходила до обідньої зали. Гностики, самі собі доливаючи вино з товстостінних зелених графинів, розпочали вчену бесіду.

— Ми бачили знаки тамплієрів у підземеллі, — почав Майстер Пінзель. — Мені дивно, що славетні Лицарі Храму обрали для своєї таємної Резиденції цю фортечку.

— Ви кажете про Попередників, — кивнув брат Володислав. — Ми завжди називаємо їх Попередниками, адже згадувати вголос про «тамплієрів» і досі небезпечно. Правда ж, кавалере?

— Авжеж, — посміхнувся Анцо. Від експресії, виявленої під час підземної розмови, в нього не лишилося й сліду. Це знову був незворушний воїн, куртуазний і стриманий. Він підняв кубок з вином і співрозмовники насолодилися вишуканим букетом, у якому відчувались присмаки й аромати лісових ягід.

— Щодо Станиславова, то тут не все так просто, — зауважив брат Володислав після довгого ковтка. — Зовсім не все просто, панове. Я думаю, що тут уся справа у воді.

— У воді? — перепитав Пінзель.

— Так, панове! Знавці й тямущі натурологи кажуть, що вода — це не просто рідина. Вода має характер, настрій і пам'ять. Так, панове, вода ніби жива істота. Вона відчуває і розуміє те, що відбувається навколо. Якщо ви довго сваритеся над чашею з водою, то вона стає отрутою. А в храмі під час Літургії вона, навпаки, набуває благодаті. Попередники знали науку води. Знали її таємниці, відкриті прадавніми мудрецями на Сході. В їхньому Ордені зберігався дивовижний трактат Авероеса про воду та її властивості. Цей трактат сарацини втратили у часи війн та здичавіння. Зберегли його від знищення лише Кордовські юдеї. А в них трактат викупив за цілий мішок золотих дукатів Сьомий Великий Магістр Попередників Бертран де Бланфор, котрий жив у часи Папи Адріана Четвертого. Ніхто в Європі, окрім Попередників, не мав цього тексту. Й тепер не має. Попередники, як кажуть, використовували властивості води, зокрема, для боротьби із сарацинськими отруйниками колодязів. Послідовники Мухамеда часто-густо труїли колодязі на паломницьких шляхах в Палестині. Прочани тисячами помирали від спраги, не дійшовши до Святих Місць. А Попередники — уявіть, панове! — вміли відживлювати в тих колодязях воду. Вони також завжди пили посріблену воду. Тільки посріблену, зауважте, панове! Хто був на Сході, той знає — вода там нагло скорочує життя європейцям. У нирках з'являються і виростають болетворні камені, у стравоході ще швидше ростуть бридкі хробаки-кровопивці. А спасіння від тих східних хвороб — срібло. Нехай кавалер Анцо підтвердить мої слова.

— Підтверджую, — сказав Анцо. — Але мушу тебе, достойний брате, виправити в іншому. Бертран де Бланфор, якщо мені не зраджує пам'ять, був не Сьомим, але Шостим Великим Магістром Ордену Храму. Сьомим був Філіпп де Міллі.