Володимир Єшкілєв - Втеча майстра Пінзеля

Нарешті чернець підвівся з колін й обернувся. Він мав надзвичайно шляхетне обличчя: римській ніс, різко окреслене підборіддя і високе чоло. Глибоко втоплені очі дивилися проникливо. Довге сиве волосся ченця, ретельно розчесане і викладене на манер старосвітської перуки, надавало йому патріаршої величі. Ланцюг золотого хреста на його сутані перечеплювався за агатові ґудзики і звисав красивими петлями.

— Jezus Gloria magna! [48] Найбільша слава — Ісусові! (польск.-лат.) — прошепотів Джіованотто, впав на праве коліно і поцілував сапфір на персні ченця.

— Niech bedzie pochwaliony Jezus Krystus па wieki wieczne! [49] 'Нехай славиться Ісус Христос на віки вічні! (польск.) — відповів чернець і допоміг Джіованотто підвестися. — Ти, сину мій, прийшов у скорботні часи. Десять днів тому ми поховали нашого Станісласа.

— Jezu! Авво Тобіасе, я теж приніс Вам гіркі звістки!

— Розповідай! — звелів чернець.

Вони сіли на ослінчик під деревом. Товстий монах підніс авві лаковану патерицю, запалив смолоскип і вирушив перевіряти мури. Тобіас уважно вислухав звіт Джіованотто. Слухав він із заплющеними очима, поклавши легкі пещені долоні на посох, час від часу киваючи величною головою. Кілька разів він перепитував і задавав уточнювальні запитання. Як не дивно, але звіт про дні перебування Джіованотто в маєтку Яблоновської зацікавив Тобіаса чи не більше, аніж розповідь про загибель зажерливого пірата.

— Ти не був достатньо наполегливим, — підсумував Тобіас звіт учня. — Тепер тобі доведеться доводити справу до кінця самому.

— Бомбара був старшим. Я змушений був коритися.

— Мартін Бомбара (нехай спасеться у Бога грішна душа його!) був лише простим найманцем. Живою зброєю, яка зіпсувалася від неробства. На жаль, на жаль… Тобі ж, сину мій, була довірена таємниця Реліквії.

— Але ж, отче, я не отримав належних повноважень.

— Так. Це була помилка наших начальників.

Якійсь час вони сиділи мовчки. Потім Джіованотто наважився спитати:

— А що сталося з братом Станісласом?

— Його вбили.

— Хто?

— Вороги Господа Бога нашого.

— Це якось пов'язано з Реліквією?

— Ти, сину мій, задаєш забагато запитань.

— Вибачте, отче.

— Про Реліквію небезпечно казати вголос навіть за цими мурами, зважай на це. Сьогодні відпочинеш, а завтра, після Служби Божої, я поміркую щодо подальшого. Ночуватимеш тут, тобі приготують кімнату і підігріють воду. Виходити в місто тобі суворо заборонено… До речі, за тобою не було очей?

— Я був обережний.

— Станіслас теж був обережний, упокій Боже душу його! Й що? А він, до речі, був утричі досвідченіший і спритніший за тебе. Ми осиротіли.

— Якщо вже у Львові, отче…

— Що «у Львові»? У Львові! Львів ніколи не був нашою надійною твердинею. Це місто пихатих патриціїв і зажерливих крамарів. Усі продажні, всі гордовиті. Всюди зрада, єресі, юдейські інтриги, звіряча хтивість і вільнодумство… Йди!

— Благословіть, отче.

Тобіас махнув рукою на знак закінченню аудієнції. Джіованотто ще кілька хвилин чекав на благословення, не дочекався і засмучений рушив за товстим монахом. «Відмовився благословити!» — не міг заспокоїтися він. Їжі він теж не отримав, лише воду для пиття і миття. Кімната була крихітна і темна. А ще Джіованотто ніяк не міг відбутися від підозри, що десь у стіні кімнати є хитра дірочка для стеження за гостями. Тому перед сном він ревно став до молитви і півтори години провів на колінах.

Заснув він миттєво.

[Бузкова спальня в палаці Анни Стефанії ЯблоновськоТ-Тичковської, селище Княгинин-Бичів, ніч на 15 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Анастасії Тичковській тієї ночі наснився страшний сон. У сні до неї прийшла бридка кішка, зовсім без шерсті. В неї був голий рожевий хвіст. Як у щура. Тільки два клапті смуху стирчали за вухами потвори. Очі кішки вилискували металом, наче зроблені з живого срібла. Вона застрибнула на коліна Стасі і вищирилася на дівчину. Та хотіла скинути бридоту з колін, але руки не слухалися.

«Ти грішниця і невдаха, Стасю, — мовила кішка польською. — Велика грішниця і смішна невдаха. Твого принца вкрали і вбили. Одну іграшку тобі не віддали, іншу скоро відберуть. Вони ж усі тут такі маєстатні та владні, а ти сирота і в приймах. Батьківський спадок вітром пішов. Тобі, збоченій дурепі, залишається тільки одне: вийти заміж за якогось старого пияка з чиншових [50] Середня і дрібна провінційна шляхта XVII–XVIII ст. і змарніти у варварстві».