Володимир Єшкілєв - Втеча майстра Пінзеля

Скульптуру «Дві Свободи» не без пригод установили в Дзеркальній залі і загорнули в білий вісон. Анна Стефанія втішилася, що срібний гриф добре пасує до її срібно-блакитної сукні та сапфірового кольє. Одночасно тілесна фарба, що вкривала статую Дівчини, добре згармонувала із світло-коричневою сукнею та підробним бурштином Карбонадо. Акробатка сяяла переможною юністю, розбещеністю, екзотичними контурами тілесних принад і глибоким декольте. Її пишне волосся було розчесане, розкладене по плечах і виблискувало природним золотом. Навіть намисто з фальшованого бурштину світилося правдивим медвяним світлом, вбираючи в себе енергію Карбонадо. В тіні її тріумфу стискала губи бліда й нещасна Стася, на яку ніхто не звертав уваги. Навіть Пінзель досить стримано привітався з цією завсідницею салону Маріанни Ельжбети.

Не встиг скульптор зайти до центральної зали, як до нього підпливло величезне черево Леха Бальманського. Його дружина також відзначалася тілесною пишнотою, але поряд з монументальною статурою чоловіка вона виглядала либонь дрібним поросям, що ризикує бути розчавленим неуважною льохою. Пан Бальманський прогудів вітання і спитав:

— Чи Ви вже бачили тутешніх фавнів, пане архіскульпторе?

Черевань мав на увазі неоковирні скульптури в Залі Оргій, але Пінзель не зрозумів його, знітився й без доречної куртуазії відійшов від Бальманського. Після відступу він опинився поряд з химерним кріслом, на якому невеликого зросту дідок — пан Сіромський прилаштовував свою симпатичну дружину, молодшу за нього на понад півстоліття. При наближенні скульптора Сіромська вистромила з-під пишної спідниці ніжку в блакитній панчосі. Ніжка була маленька, з бездоганними лініями, немов перемальована з картини Фрагонара.

— Яка чарівна у Вас донька, — зробив Пінзель компліментацію, думаючи, що дівчинка в кріслі є онукою, якщо не правнучкою дідка.

Юна пані Сіромська весело розсміялася і показала чоловікові язика. Той відповів вольтерівською усмішкою і легким нахилом голови привітав скульптора. Пан Сіромський зауважив:

— Ця «донечка», шановний пане, й направду випромінює любовні чари, — погодився він з компліментом Пінзеля, — особливо коли насаджена на мій спис кохання.

— Мій чоловік перебільшує, пане, — не припинила сміятися пані Сіромська. — Він лише дивиться, як мене проштрикують списи інших.

— Ви направду оригінальна особа, пані, — знайшовся скульптор.

— Приємно чути, пане, — підморгнула йому Сіромська. — Але ж Ви поки що не знаєте, наскільки оригінальна.

— Ми запросимо пана скульптора до нашого маєтку? — спитав дружину Сіромський. Його обличчя з маски Вольтера потроху трансформувалося у маску Пріапа [53] Античне божество запліднення і чоловічої сили. Зображалося у вигляді череватого чолов'яги з величезним фаллосом. . Якраз цієї миті Ондзер задер спідницю в старшої зі своїх супутниць, демонструючи Ланському її рожеві сіднички. Молодша, котрій на вигляд було років з десять, перехопила хтивий погляд дідка Сіромського і показала йому язика.

Пінзель не почув відповіді пані Сіромської. Тієї миті, коли ніжні губки юної звабниці відкрилися для запрошення, розгубленого скульптора підхопив за лікоть кавалер Анцо.

— Вечір добрий! Я хочу познайомити Вас, пане Яне, з радником Сімаковичем, — сказав кавалер, відтягуючи Пінзеля від Сіромських.

— Дякую Вам за львівські справи, — прошепотів той на вухо мальтійцеві.

— Немає за що. Я, на жаль, не зміг зробити того, що мусив би зробити.

— Але ж пацюк мертвий.

Анцо примружився. Вони наблизилися до величного сивого вірменина в чорному оксамитовому береті, чорно-срібному жупані і чорних панчохах з химерними бантами. На череві радника висіла золота магістрацька бляха.

Анцо представив радникові Пінзеля. Той відповів, що чув про Іоанна Георга від свого колеги, також радника, Якубовича. Ще кілька хвилин вони вели респектну розмову про замовлення, ціни, скрутні часи та будівельні плани тутешніх єзуїтів. Зала тим часом наповнилася гостями і слугами, які розносили на тацях аперитиви. Яблоновська у супроводі Карбонадо і Ланських обходила залу. Вона розповідала їм про щойно прочитаний французький роман:

— …Так ось, справа в тому, що над родиною графа Поцці нависає злий фатум. Колись, у забуті часи, предок графа вбив свою дружину. З того часу прокляття переслідує рід Поцці. Тінь вбитої графині Прісцилли блукає залами старовинного замку… Ти ж у такому народилася, так, Карбонадо? Так-от, згідно з прокляттям тому жахливому привидові заповідано мандрувати до того часу, доки не зникне нещасний рід Поцці. У графа двійко дітей — син Адольфо і дочка Аманта. Сина ще маленького вкрали розбійники і виховали жорстоким убивцею. Потім він зустрічає свою сестру… О, пане раднику, Ви вже познайомилися із нашим сьогоднішнім глоріантом?