Отто Штейгер - Мандрівка до моря

Мені стало легше працювати в темному підвалі. Вранці, я моторно схоплювався — поки був живий мій батько, я спав на кухні, а пізніше перебрався в кімнату до матері — і, радісно збуджений, ішов до своєї підземної в’язниці; я уявляв собі, як одного дня точнісінько так само вийду з дому (коли мені тільки заманеться) й піду знайомою дорогою до крамниці металевих виробів, однак уже не натисну клямки і не скажу блідим службовцям у сірих халатах: «Доброго ранку», а по-крокую далі й, може, зверну праворуч чи ліворуч і помандрую в напрямку якогось листа, через луки й поля, до моря.

Через кілька років я дістав підвищення, і мене перевели в крамницю. За ту саму платню я працював тепер нагорі, на першому поверсі. Тут була одна дівчина з пристойної родини, яка цілий день писала рахунки; першого ранку, тільки-но я виринув з підвалу й закліпав очима від яскравого сонця, вона приязно всміхнулася мені. Дівчина носила вовняні панчохи і була трохи товстенька, але привітної вдачі й завжди ладна допомогти. Службовці та хлопчаки-учні не давали їй спокою. Коли вона проходила повз них, то один смикав її за волосся, інший щипав за руку, або хтось з-за спини кидав їй за пазуху наконечник олівця, і тоді бідолаха, на втіху всьому персоналу, робила відчайдушні рухи, щоб дістати його, а наконечник зсувався все нижче, у все інтимніші місця.

Я ніколи не брав участі в цьому неподобстві, не тому що вважав себе кращим за інших, а просто не бачив у цьому нічого смішного. І можливо, саме з цієї причини дівчина поступово проймалася до мене симпатією. Одного дня спитала, чи вона подобається мені; я відповів «так», і це не суперечило правді. Тоді вона дозволила мені провести її ввечері додому. Я погодився.

Протягом наступних місяців вона вимагала цього від мене багато разів, і я слухняно йшов з нею, не дозволяючи собі нічого такого, що могло б викликати, шановний пане доктор, докірливий погляд вашої дружини.

Минув якийсь час, — мені тоді вже сповнилося двадцять, — і ось одного дня моя повненька подруга, шаріючи, сказала, що зі мною хоче познайомитися її батько, і запросила мене наступної неділі на обід. Я трохи завагався. Що не кажіть, а перш ніж дати згоду, я подумав про свій поношений, вже короткий на мене святковий костюм, і коли вона запитала, чи я радий запрошенню, сказав їй про свій клопіт. Дівчина заявила, що для її батька це не має ніякісінького значення. В цьому я мав нагоду пересвідчитись, коли наступної неділі прийшов до них. Вгледівши мене, старий промовив: «Отже, це ви!» — й запросив до вітальні. Показавши мені на оббите голубим оксамитом крісло біля круглого столика, накритого плетеною скатертиною, на якій стояла ясно-рожева черепашка, він сів навпроти.

Якусь мить батько дівчини мовчки дивився униз і, здавалося, про щось думав; потім, зненацька різко підвівшись, сказав: «Вип’ємо чого-небудь!», підійшов до шафи, дістав дві чарки та якусь червону рідину, досить міцну, як я невдовзі впевнився, налив мені повну чарку, а собі лише половину, цокнувся, знову опустився в крісло й продовжив: «Отже, ви той юнак, про якого так часто розповідає моя дочка!»

Я відповів, що цього, на жаль, не знаю, і потому ми знову мовчки сиділи один навпроти одного. Трохи згодом він іще про щось запитав, я відповів. Після цього він весь час мовчки дивився кудись у сад, тарабанячи пальцями по бильцях крісла. Я не знав, куди подіти свої довгі й червоні руки, які стирчали з рукавів піджака, якийсь час крутив у пальцях чарку і незабаром перехилив її у рот.

Алкоголь додав мені сміливості, отож я був не від того, щоб трохи побазікати з старим, але він, випростаний і суворий, здавалось, пильно стежив за двома дроздами на дереві, які галасливо ганялися один за одним, пурхаючи з гілки на гілку. Я не наважувався заговорити до нього й мовчки ковтав чудові фрази, що крутилися в мене на язиці. Аж ось відчинилися двері, і з жартівливо-привітною усмішкою до кімнати увійшла мати дівчини. Побачивши, в яке ми потрапили безнадійне становище, вона на мить збентежилась, а потім лукаво всміхнулася і вдавано моложавим голосом вигукнула: «Стіл накритий! Прошу вас, любі! — Вона вхопила мене під руку і, коли ми йшли затхлим коридором до їдальні, прошепотіла: — Дитя само все готувало. — І ніжно стисла мені руку, щоб надати особливого значення своїм словам. — Ах, як наша дівчина любить домашню роботу і з яким захопленням порається!»

Я сказав, що безмежно вдячний їм усім і що не варт було дівчині заради мене так старатися, на що мати, відчиняючи вільною рукою двері до їдальні, за якими виднівся накритий стіл із срібними виделками і скрученими у конус серветками, відповіла: «Але ж вона робила це з насолодою! Їй хотілося показати, що вона вміє не тільки писати рахунки».