Отто Штейгер - Мандрівка до моря

Отож ми заручились. Другого дня ми знову пішли на роботу, і спершу в нашому житті нічого не змінилося. Принаймні для мене. Зате з моєї нареченої наші колеги вже більше не глузували, вони навіть подарували нам електрокамін, один з тих, що продавалися у нашій же крамниці. Більш того! Незабаром я помітив, що до неї почали ставитися з пошаною, яку завжди — хай навіть не без заздрощів — виявляють наполегливим людям, що ані на мить не забувають про мету і, завдяки своїй настирливості та прямоті, зрештою, досягають її, в той час як ми, ненаполегливі, марно ганяємося за барвистими метеликами наших мрій. Що з того, що це люди без поривань? Природа наділила їх завзяттям, а в наших головах з’являється тисяча спокус на годину. Вони, оті цілеспрямовані, необхідні для педагога у його виховавчій роботі, як гній для сільського господарства, на їх прикладі непристосованим до життя людям пояснюють, як розумно й справедливо влаштований світ, де лагідні досягають блаженства, а наполегливі —земних благ.

Про одруження поки що годі було й думати, адже моя платня і надалі залишалася такою сміховинно мізерною, що навіть я вважав, що за свою скромну працю заслуговував на більше. І мрії мої були ті ж самі. І моє ставлення до нареченої анітрохи не змінилося. Коли дівчини не було поруч зі мною, я зовсім забував про її існування. Правда, вона докладала всіх зусиль, щоб це траплялося якомога рідше; більшість вечорів я змушений був сидіти разом з нею і обговорювати умеблювання нашої майбутньої квартири. Вона вирішила, що весілля нам слід відкласти ще на чотири-п’ять років, що за цей час на вечірніх курсах (передусім іноземних мов) ми повинні дістати освіту й набути стільки знань, щоб потім зайняти добре оплачувані посади; в перші роки після одруження вона мала намір працювати далі й увесь свій заробіток (а також частину мого) заощаджувати, поки капітал не зросте до таких розмірів, коли можна буде з повним правом плодити дітей. Пізніше, при незмінному бюджеті, ми повинні будемо, незважаючи на зростаюче благословення дітьми, щомісяця відкладати певну суму. Коли нам поталанить — при щасливому збігові обставин, які мали оберігати нас від усякого лиха й хвороб, — через якихось двадцять п’ять — тридцять років ми зможемо купити невеликий будиночок.

І я відвідував курси, які вибрала для мене моя наречена, й підвищував свою загальну освіту, щоб досягти рівня тих суспільних кіл, піднятись до яких вона жадала. Тими знаннями, що ними я зараз володію, я передусім завдячую її обачливій суворості. Частіше ніж звичайно я мусив також відвідувати церкву: особливо її мати не втомлювалась пояснювати мені, яку велику користь нам і нашим нащадкам принесе побожне життя; вона була впевнена, що знає до дрібниць усе, угодне богові. Ці добрі люди мали бога за дурника, якого спритна людина без особливого напруження думки обведе круг пальця; вони вважали, що бог може хотіти лише того, чого прагнуть вони, і швидше сказали б, що бог помилився, аніж визнали б, що могли не знати про його найтаємніші наміри.

Я терпів усе це п’ять років. Моя наречена постаршала й ще дужче поповніла, але зберегла чисту дитячу душу. Нарешті мої майбутні тесть і теща вирішили, що настав час підшукати мені нову роботу. Коли я знайшов собі місце, яке відповідало їхнім вимогам, — платили тут більше, а працювати треба було менше, — вони назначили день вінчання.

І раптом зі мною це сталося. Щиро кажучи, нічого, або майже нічого не сталося, але ж хіба не дрібниці часом змінюють хід історії? Коли після родинної наради, на якій мою долю розмірювали, наче сувій матерії, я повертався додому, анітрохи не засмучений, мені рантом стало ясно, що в цьому шлюбі з установленим загодя графіком народження дітей мені не буде коли здійснити мандрівку до моря. Переді мною постала складна проблема, для вирішення якої декому знадобилася б не одна безсонна ніч. Я не заперечую багатьох своїх недоліків, але одну рису свого характеру вважаю все-таки цінною. Я маю на увазі здатність приймати швидкі й остаточні рішення, про які я потім ніколи не жалкую.

Отже, наступного дня я розповів про все моєму новому роботодавцеві і попросив у нього тижнів на чотири-п’ять відпустку. Спершу він сказав, що ладен вибачити мені ці недоречні жарти, тільки щоб надалі цього не траплялося; та коли я завзято почав наполягати на своєму й коли хазяїн, врешті, упевнився, що я говорю цілком серйозно, він відкашлявся і заявив, що йому прикро, але він мусить звільнити мене.