Отто Штейгер - Мандрівка до моря

— Ви веліли мені прийти, пане доктор, щоб я продовжив розповідати про своє життя. Коли я вже розпочав, то мушу довести цю справу до кінця, хоч у вікно й зазирає сіре хворобливе небо, а я не зношу такої погоди. А ви? Ні? Вам пощастило, пане доктор, для вас усе таке безсумнівне, таке безжурне і певне у цьому непевному світі. Можу закластися, що ви любите свою дружину якимсь абсолютно безсумнівним способом і дозволяєте собі статеві відхилення чи якісь там інші нескромні розваги лише як виняток, та й то, зробивши реверанс у бік медичної пращ, в якій вони описані. Іронія? Чи подобається мені бути насмішкуватим? Боронь боже, пане доктор! Ані на мить я не забуваю про своє становище і про наші з вами стосунки. Хіба конвульсії черв’яка в дзьобі дрозда ви також вважаєте виявом іронії? Адже ви, фахівець з абсурдів, мусите краще за інших знати, що людина нормальна (ви навчили мене любити це слово, його зміст вперше розкрився мені саме завдяки вам) не вміє старітися з почуттям власної гідності. Звільнення від гріхів юності і палких жадань не минає без внутрішньої боротьби, а нерідко і без значних вагань, і ми повинні тільки радіти, що нагоди для прогресуючого старіння все рідшають і насамперед дорожчають. Тепер нормальна людина, хвалити бога, вміє пристосовуватися: їй не дуже важко відмовитися від надто дорогих утіх і бути моральною без надмірних збитків.

Ви маєте дітей, пане доктор? Двоє? О, це чудово! Зрозуміло, ви їх виховуєте з лагідною батьківською суворістю і рано кладете спати. Можна позаздрити вашому тихому, спокійному життю, захищеному від будь-яких несподіванок зворушливим піклуванням дружини і з передбачливою мудрістю своєчасно застрахованому. Мені, на жаль, про таке життя годі й думати. Авжеж, авжеж, у мене непостійний і аж ніяк не нормальний характер. Втім, колись і я стояв на порозі одруження з порядною, гідною поваги дівчиною. І коли я, звичайний собі волоцюга, ненароком кидаю погляд крізь відчинене вікно до старанно прибраної кімнати незнайомої родини, мене тішить ота її добропорядність, як дитину тішить недоступна вітрина кондитера.

О, звичайно! Ви покликали мене не заради цього. Отже, на чому я зупинився минулого разу? На моїх мріях? Точніше, на трьох чоловіках, що уособлюють море. Мені хотілось якомога чіткіше вам розповісти, що і моє життя, попри всю його неповноцінність, не позбавлене своєрідної, хай навіть химерної краси. Особливо в дитинстві, — а воно в мене було не дуже радісне, — я був вдячний цим хвилинам, коли зовсім втрачав відчуття простору й часу. Отак, без особливих зусиль з мого боку, минули і мої шкільні роки.

Пізніше мене запроторили до крамниці металевих виробів, де при тьмяному світлі електричної лампочки, що звисала на проводі зі стелі, я розкладав у підвалі на окремі полиці гвинти, залежно від їх довжини й нарізки. Повірте мені, пане доктор, найбезглуздіша і найнудніша річ з усіх, які тільки вигадала людина своїм жаб’ячим мозком, — це гвинти. Щодня в крамницю надходили нові ящики з товаром: гвинти з шестигранними, циліндричними й конічними головками, гвинти з лінзоциліндричними головками, з дюймовою нарізкою, штамповані гвинти! Вам про щось говорять ці терміни? Ні? Я так і гадав; а в крамниці металевих виробів кожен учень орудує цими словами так само вправно, як ви поняттями травма або шизофренія, і навіть нікчема-підручний назве вас там йолопом за вашу необізнаність.

І знаєте, в цьому лабіринті полиць, серед незліченних стосів ящиків я ще настирливіше мріяв про море. Не те щоб у цих вузьких штольнях морська широчінь мене сильніше вабила, ні, для мене й сьогодні вона не більш жадана, ніж звичайні, буденні речі. Це скоріше була втеча з мертвого середовища, в якому я перебував, у світ спокою і життя. І раптом — не поступово, як це звичайно говорять, а зовсім несподівано, — я усвідомив, що десь і справді є море, що між складеними мною гвинтами і його блакитним берегом простяглося усього лиш стільки-то кілометрів лук, лісів і піску, які можна подолати, маючи здорові ноги й трохи наполегливості. І заледве мені спало це на думку, як я вирішив піти до моря, а прийнявши таке рішення, вже напевно знав, що буду здійснювати його. Я умисне вжив слово «буду», а не «мушу». Тут є певна різниця; адже я не міг би сказати, що море мене непереборно приваблювало. Навпаки, тоді, так само як і зараз, я добре знав, що коли прийду до нього, воно не викличе у мене ні захоплення, ні розчарування. Адже я його тільки побачу і побачу лише тому, що я цього хотів. Я без вагання одвернусь від нього й піду назад, або куди очі дивляться, і згадуватиму про нього без жалю. Зараз я знаю тільки те, що хочу його побачити і що підійшов до нього вже досить близько. Дарма, що на це я змарнував кілька років; адже тут, як і там, до цього, як і потім, мрії мої не обмежуватимуться часом.