Отто Штейгер - Мандрівка до моря

Не приховуватимете? Так? Дякую! Буде дуже повчально дізнатися про себе те, чого не знаєш. У вигляді якої картини постає сьогодні переді мною мрія про море? О, звичайно, я про це зовсім забув… Нині це вже не море, хоч, по суті, це все-таки море, розумієте?! Мені ввижаються три чоловіки. Чорні чоловіки, і все навкруги темне, тільки вони освітлені. Рис їхніх облич я, зрозуміла річ, згадати не можу і тому припускаю, що вони взагалі не мають облич. Втім, це не має ніякісінького значення; ще слід пригадати, так це їхнє волосся, з точнісінько такими хвилями, як на моєму морі. Безперечно, було б дещо спрощено говорити, що ці три чоловіки з хвилястими зачісками уособлюють море. Я добре розумію, що це не так, і все ж таки вони — море! Ну? Невже ви справді це розумієте? Браво! Отут якраз і видно, яких дивовижних успіхів можна досягти, ретельно вивчаючи людей.

Мені було б прикро, якби всі ці дурниці, про які я вам оповідаю, такі нікчемні для інших, ви сприйняли як ознаку мого божевілля. Якщо ви (а можливо й не ви, а ті, хто доручив вам цю справу, тобто органи влади) хочете з’ясувати, чому саме втяв я ту штуку з фабрикою, то знайте: тут важливу роль відіграла моя мрія про море. Мені дуже прикро, якщо я наганяю на вас нудьгу, але ж хіба я винен, що світ влаштований так невдало, що в ньому все суттєве майже завжди здається нудним? Вам смішно? Мені це приємно, оскільки і я починаю відчувати задоволення від розповіді, а ви — чудовий слухач. Так, так! Де потрібно, ви киваєте головою, не дуже часто позіхаєте, завдяки чому зовсім не створюється враження, ніби ваші думки витають десь-інде.

Гадаю, на цьому нам слід сьогодні закінчити. Вже пізно, мої товариші давно повечеряли і чекають, коли погасне світло. Якщо ви завтра або в будь-який інший день викличете мене сюди, я охоче оповідатиму далі; до того, мені хотілось би скласти певний план, щоб не дуже відхилятися від основної теми.

Ні, ні, запитуйте, будь ласка! Чому я тікаю у світ мрій? А чи справді я тікаю? Гадаю, що ні; у всякому разі, життя не лякає мене, якщо ви це маєте на увазі. Я не знаю, як ясніше висловити свою думку, але мені здається, що у мріях людина значно ближче добирається до суті речей!

Вже чотири дні, з неділею включно, лікар не викликав мене до себе. Хіба не все одно? Неділі у нашому житті такі ж одноманітні й химерні, як і всі інші дні. За он тими деревами тягнеться білий мур, яким нас відгороджено від світу, — біла смуга на тлі зеленого ландшафту.

Здається, моя справа зрушила з місця. Можна собі уявити, як десь розпухає папка з моїм прізвищем, і це відрадно, — адже мені повертають право на життя. Певна річ, я маю на увазі не життя як таке, — тут сумніву не може бути, — а існування серед суспільства, що дуже швидко стає сумнівним, коли певним індивідом не цікавляться органи влади. Уявімо собі абсурдність становища людини, не занесеної в жоден з офіційних документів: вона не лише виключена з людського суспільства, а набагато гірше — її нібито взагалі немає. Хоч людина живе! Живе — і не існує. Отож тепер моє існування починає, хвалити бога, знову набирати відчутних форм. Вчора мене обстежили. Рудоволоса секретарка в цьому брала участь. Вона проявила себе з найкращого боку і з деяких моїх відповідей навіть сміялась. Я називаю її Полум’я (не моє Полум’я; я в неї не закохаюсь, бо це було б надто кумедно в моєму становищі. Але її волосся спадає, наче язики полум’я, на білий халат — полум’я, у яке хочеться занурити руки!). Таким чином, на мене завели історію хвороби. Це трохи стомливо, хоч, зрештою, навіть цікаво. Переді мною поклали кілька аркушів паперу з сірими або кольоровими плямами, і я мусив розповідати, що мені нагадують їхні контури. Спочатку я збентежився, бо поруч мене сиділа дівчина і, подаючи аркуші, кілька разів торкнулася моєї руки. Кожного разу на за-питання, що я бачу, я відповідав, кидаючи короткі погляди на аркуші: «Метелика», поки вона не зажадала, щоб я уважніше придивлявся до деталей, і відтоді на кожному аркуші я намагався розрізнити кілька предметів. Мені також доводилось підшукувати слова-синоніми і все інше, що буває в такого роду іграх, а наприкінці я запитав Полум’я, що ж я за людина. Однак вона не схотіла відкрити таємницю обстеження, а тільки сказала, що шеф сам вивчить усі мої відповіді, які вона старанно записала, й на їх підставі зробить власні висновки. Ні, вона мені цього не скаже, хоча, коли б захотіла, їй було б це неважко зробити, адже вона досконало вивчила всі ці методи обстеження і, крім того, за час своєї роботи в цьому закладі набула ще й досить великого практичного досвіду, так що сам шеф нерідко кладе перед нею аркуш паперу й питає, яка її думка. Ні, ні, не варто навіть наполягати — вона цього не може зробити. Звичайно, вона могла б натякнути, але випереджати у фахових висновках шефа не може: їй здається, що у мене загострена реакція на червоне.