Отто Штейгер - Мандрівка до моря

Я подивився на її волосся і відповів:

— Цілком можливо. Втім, так воно і є, в цьому не може бути сумніву.

Дівчина вмить усе збагнула і засміялась. В душі я ще раз заприсягнувся не закохуватись у неї, хоч, власне, й сам не знаю, чи цей намір можна вважати добрим.

Проте не лише через Полум’я моє перебування в лікарні з дня на день ставало дедалі приємнішим. Мені навіть цікаво починає бути тут, і сьогодні я почуваю себе між цими людьми справді як удома. І коли б не мандрівка до моря, яка врешті колись-таки повинна відбутись, у мене не було б ні найменшого бажання опинитися по той бік муру, на котрий я тепер поглядав майже як на захисний вал. Я мав розмови з деким із тутешніх мешканців і мушу сказати, вони були досить своєрідні. Коли б у мене з’явилось бажання трохи поміркувати, вони могли б виправдати кілька безсонних ночей. Однак думати мені зовсім не хочеться, сплю я зараз чудово, і навіть крики хворих спросоння не змушують мене більш підхоплюватись, як це бувало спершу, коли я тут тільки-но опинився. Тепер вони не заважають мені спокійно споглядати трьох чоловіків із хвилястим волоссям, котрі, звичайно, не являють собою моря — і все ж таки є ним! Адже кінець кінцем все чимось є, і тому все є також усім…

Особливе місце у моїх роздумах займає один хворий — поважний старий чоловік з показною статурою і гарною білою широкою бородою, який привернув мою увагу вже давно, але перекинутися кількома словами з ним мені пощастило лише два дні тому. Після обіду він розмірено і поважно, як і все в ньому, іде в парк, зупиняється, заклавши руки за спину, перед одним з дерев, нахиляє голову вперед, так що ніс торкається кори, і в такому положенні непорушно стоїть кілька годин. Коли лунає дзвоник, що скликає хворих до будинку, він, не кваплячись, але й не зволікаючи, простує посипаною жорствою доріжкою до приміщення. Він майже ні з ким не розмовляє, але біля дверей, де ми з ним зустрічаємось, вітається поблажливим кивком голови то з одним, то з іншим хворим, а проходячи повз санітара, ніколи не забуває сказати: «Пане старший санітар, нехай те дерево ще постоїть! Воно мені й завтра знадобиться».

Це, очевидно, був благородний чоловік і, судячи з упевненості, з якою він віддавав ці накази, офіцер у минулому. Його товсті губи на тлі пишної хвилястої бороди скидалися на галявину серед дрімучого лісу. У нього були вставні зуби, і це також підтверджувало моє припущення, що старий походив з вищих кіл. Найдивовижнішою його властивістю було вміння косити очима. Я наголошую на слові «вміння», оскільки спочатку вважав це природженим недоліком, але, придивившись до нього пильніше, переконався, що його очі часто дивилися прямо. В такі хвилини в них світилася тупа втома, яку я пояснював здебільшого його віком (йому, мабуть, було за сімдесят).

Позавчора старий, як і завжди, зупинився перед своїм деревом і вперся носом у стовбур. Прогулюючись, я ніби ненароком опинився коло нього, привітався і зупинився на кілька секунд. Він випростався, кинув на мене суворий погляд і гаркнув:

— Ви в’язнете до мене! Так, так, не заперечуйте! Я вже давно це помітив: ви в’язнете до мене. Чому? Хочете вчитись?

Я відповів, що загалом навчання досить складна штука, до того ж, іще й сумнівна; адже те, що сьогодні є істиною, завтра може обернутися на її протилежність.

— Чудово, молодий друже, ви маєте рацію! — відповів він. — Пізнане — це лиш дещиця знання. Жодна людина, окрім мене, не знає всього.

Я насмілився тільки мугикнути у відповідь, тому що він, високий і опасистий, грізно дивився на мене.

— Я знаю все, — повторив він пихато, так, наче йшлося про абсолютно незаперечну істину, і вів далі: — А чому? Чому я все знаю? Гм, гм! Цього я вам не зможу пояснити. Хоч ви й кмітливий молодик, проте все одно нічого не второпаєте.

Я відповів, що докладу всіх зусиль, але сказати напевно не можу, чи збагну його думку.

— Ви помітили, як я кошу очима? — спитав він.

Я кивнув головою, і тоді старий, задерши підборіддя, накинувся на мене:

— Пусте! Нічогісінько ви не бачили. Ось погляньте! — Він огидно скосив очима. — Вам, можливо, здається, що я вас не бачу? Але я все бачу дуже добре! Отож без кривлянь, чоловіче!

— Чудово, — вигукнув я, — просто неймовірно!

— Це ще дрібничка. Таке може втяти і будь-хто за муром, а я оселився тут не заради цього. Я користаюся з переваги, яку дає відсутність шуму й гамору, щоб повністю поринути в свої дослідження. Або ось… ось… що скажете ви тепер? — Він почав водити правим оком, в той час як ліве залишалось абсолютно непорушним. — Ну, яка ваша думка? Гм, гм… Що ви можете про це сказати?