Отто Штейгер - Мандрівка до моря

Я відповів, що ніколи не бачив ще людини з такими надзвичайними здібностями, і старий, зніяковівши трохи від моєї похвали, задоволено посміхнувся.

— А що, по-вашому, я роблю щодня біля цього дерева? —запитав він лагідно. — Я тренуюсь, так, тренуюсь! Майстерність, молодий чоловіче, це плід старанності! Те, що ви щойно побачили, — таємниця. Зрозуміло?

Я признався, що не можу збагнути повністю його слів, і попросив висловитись ясніше. Тоді він нахилився до мене, притулився губами до мого вуха й прошепотів:

— Таємниця знання!

Відтак знову випростався, очі його засяяли від щирої радості, а повні червоні губи аж прицмокнули від блаженства.

Я сказав, що тепер все стало мені значно зрозумілішим, а старий, кинувши: «Ото ж то», — щосили ляснув мене по плечу. Трохи згодом він притис вказівний палець правиці до губ, знову схилився до мене і, поклавши ліву руку на моє плече, прошепотів:

— Але нікому ані пари з уст… Цсс… Людина живе не лише хлібом.

Я не вловив зв’язку між першим і другим, однак пообіцяв мовчати, якщо для нього це так багато важило. Він задоволено всміхнувся й підморгнув мені. Я подумав, що розмова закінчилась, і хотів іти геть, але він зупинив мене:

— Бачите он того? — своєю пухкою рукою він показав на хворого, що повзав неподалік од нас по траві. На нього я також звернув увагу ще раніше, тому що хворий безперестану щось шукав: попід деревами в парку, в кущах, у палаті і навіть під своїм ліжком, а також тому, що він кожного, з ким зустрічався, запитував: «Ви не знаходили?»

Я кивнув головою, і старий оповідав далі:

— Це — Шукач!

— А що він шукає?

— Отакої! Звісно, правду! Тільки він її не знайде. Ніколи не знайде.

Я притакнув, мовляв, на жаль, така доля у всіх нас, проте він перебив мене:

— Дурниці! Він не може її знайти, тому що вона в мене. Якщо хочете досягти успіху, вам слід почати з нього. Мене ви одразу не зрозумієте! Підійдімо до нього. Він розповість вам про все, що знає.

Я хотів піти поруч з ним, але старий суворо блимнув на мене очима, насупив брови й сердито вигукнув:

— Що за нахабство! Свиня! Як тобі могло спасти на думку іти поруч зі мною? Ставай позаду! Шикуйсь, рівняйся! Прямо кроком руш!

Я рушив услід за ним. Пройшовши кілька кроків, він зупинився і накинувся на мене:

— Ти що, не можеш іти в ногу, ідіоте? Ану давай ще раз: увага! Кроком руш, раз-два, раз-два!

Ми помарширували по опуклій, посипаній жорствою доріжці, а далі по траві в напрямку кущів, де й досі рачкував Шукач.

Косоокий легенько стусонув його ногою й загорлав:

— Устати!

Шукач квапливо підхопився.

— Оцей, — старий показав на мене великим пальцем через плече, — оцей нічого не тямить. Розкажи йому свою історію.

Шукач кивнув головою.

— Охоче, охоче, — почав він, — тільки ця історія дуже сумна.

Несподівано старий гримнув:

— Крок уперед!

Це вже було звернення до мене, тобто мені знову дозволялося стати поруч нього.

— Так ви зовсім не знаєте, що я шукаю? — спитав мене Шукач.

Я не встиг відповісти, бо старий сердито вигукнув:

— Я вже сказав — він нічого не знає! Я інколи братиму його з собою, коли виходитиму ввечері; але насамперед він мусить повчитися в тебе.

Шукач похитав головою.

— Але ж моя історія така сумна, — мовив він. — Ви плакатимете, любий пане, ви, безперечно, плакатимете.

Косоокий штовхнув його в груди.

— Дурне базікання! Навіщо всі ці теревені? Ти не вмієш оповідати! Я хочу, щоб розповідь була коротка і ясна: план — підготовка — наступ — перемога — кінець! Спершу все обдумай як слід, а то ти забагато торохтиш. Стільки розумувань, просто гидко! Адже й ти нічого не тямиш, майже нічого. Тальки я знаю все.

Шукач кивнув головою. На вигляд йому було близько сорока, але голова в нього була зовсім лиса, з якимись темними плямами і відстовбурченими червоними вухами.

— Спочатку я складу хороший план, а завтра, з вашого дозволу, про все розповім.

Я сказав, що з радістю вислухаю його, але він похитав головою і зауважив, що взагалі на світі немає чого радіти, а його історія чи не найсумніша з усіх, які будь-коли траплялися з людьми.

Старий, знову скосивши очима, звернувся до мене:

— Молодий чоловіче, ви мені сподобались! Тільки не забувайте про скромність, нахаб я не люблю! Можете йти!

Я тихо пішов геть. Мушу признатися, розмова з старим дещо вивела мене із стану байдужості, найбільше цьому посприяло його вміння косити очима. Це мистецтво було незбагненним для мене ще в дитинстві, і ще тоді я до глибини душі заздрив одному школяреві, що також славився вмінням косити очима.