Отто Штейгер: Мандрівка до моря

Ви, певна річ, можете не повірити в те, про що я розповідаю, мовляв, це нічого не варті спогади дитинства, хоч мені добре відомо, що для вашої професії сни такі ж важливі й приємні, як, скажімо, для різника відгодоване на заріз теля. Смієтеся? Гаразд, але не заперечуєте? Щоб ви знали, я і нині поринаю щоночі в ті самі сни; навіть отут, у палаті, до якої ви знайшли за потрібне помістити мене разом з дев’ятьма божевільними, кожному з яких запросто може спасти на думку весела ідея вхопити мене, коли я сплю, за горлянку. Отож і тут я щоночі тікаю з цього світу практичності й користолюбства. А вдень мені нічого не лишається, крім інертної байдужості і надії, що наступної ночі мене чекає новий радісний сон.

І хоч мені досі ще ні разу не щастило зберегти чіткість уявної картини принаймні на секунду після її усвідомлення, я з часом помітив, що при одному положенні тіла цей стан радісного піднесення наставав швидше, ніж при іншому. Скажімо, коли я лягав на живіт і заривався обличчям у подушку так, що ставало важко дихати; або, заплющивши очі, закочував їх так, що вони починали боліти; або ж коли я з усієї сили притискав до піднебіння язик і мені починало здаватись, ніби рот і горлянка у мене вщерть забиті густою кашею. Більш того, я вже наперед знав: певне положення викликає певну низку картин. Коли я, наприклад, притисну язик до піднебіння, до мене обов’язково приходить те, що я називаю мрією про море. Правда, переді мною не обов’язково постає море. Це може бути який завгодно предмет, про який лише мені відомо (пояснити цього я не можу), чому саме він належить до мрій про море.

Ще в дитинстві тікав я у світ мрій (причому, як я вже говорив, не чекав пасивно, поки хвиля викине мене, наче деревину, на його мальовничий берег, а старанно й систематично вивчав умови, за яких найпевніше і найлегше в нього можна перенестись), і причина цього криється в тому, що мої дні і загалом увесь тісний світ, у якому я жив, були дуже безрадісними. Моя мати була жінка нечула. Вона, наскільки це було можливо для її черствого серця, любила мене, однак через виразку шлунка вела самітне, відлюдницьке життя, і мене, — особливо після смерті сестри, а також коли я закінчив школу, — не відпускала од себе ані на крок; день у день я допомагав їй. Вранці ми розносили газети, а потім тихими темними вуличками мовчки котили лозові коляски з чужими дітьми.

Торік вона померла, і хоч я розумів її не більше, ніж розумієш, скажімо, людину, з якою тричі зіграв у карти, вона завжди зустрічала мене з якимсь зворушливим хвилюванням. Мій батько був п’яниця. Ну, ще б пак! Ви одразу ж подумаєте про спадкову схильність. Її, звичайно, не можна заперечувати; але ж хіба не всі ми вкрай обтяжені брудом наших предків?

Мрія про море була чи не найпершою моєю мрією і водночас такою, яка ще й досі живе в моїй душі. Певна річ, зміст її змінювався, але сама вона постійно належала до тієї ж самої групи мрій, німа, захоплююча краса яких відкривалася тільки мені. В дитинстві це була, як правило, картина, яку я бачив, коли довго притискав язик до піднебіння і, внаслідок неприродного напруження, втрачав зв’язок з реальною дійсністю й переносився у благодатні сфери, де все було ясне та спокійне: я стояв на березі моря і вдивлявся в його далечінь. Переді мною — смуга піску, праворуч і ліворуч — південні дерева, назв яких я не знаю, і над усім цим — безхмарне небо. А далі — море! Неосяжне, вдалині воно зливається з небом, непорушне, як на поштовій картці, з одноманітними хвилями, ніби на зачісках, які бувають в чоловіків у кращі роки їхнього життя, коли вони пишаються тим, що ніхто не вгадує їх віку.

Чи я вже згадував, що мрії мої ніколи не пов’язувалися з дією? Вони були, так би мовити, звільнені від дії, і я в них виконував лише роль захопленого глядача. А що мені ввижалося море і саме отаке скам’яніло-спокійне, хоч з берега ніби й долинав шум прибою, — це, мабуть, зв’язане з якоюсь хворобливою звивиною у моїй душі. Мені здається, що я йду крізь життя легко, наче танцюючи, але обтяжений душевним камінням, подібно до того, як цілком нормальні люди часто бувають обтяжені камінцями у жовчному міхурі. У тонкощах усього цього я ніколи не міг розібратись, однак не сумніваюсь, що ви, досвідчений лікар… Ну, от ви знову посміхаєтесь, але можете мені повірити: я думаю, коли говорю. Це, між іншим, також одна з моїх особливостей — я майже завжди думаю, коли розмовляю з кимось. Не через якісь там переконання, а тому, що навіть найменша брехня лягає мені на плечі непосильним тягарем. Ви, безумовно, маєте рацію: брехня часом буває корисна і навіть вигідна. Але з іншого боку, для мене навіть вигода стає тягарем. І от ви, як досвідчений лікар, зробите висновок про надломлений стан моєї душі. Але хто знає, може, коли я закінчу оповідати, ви не приховуватимете од мене цих висновків.