Отто Штейгер - Мандрівка до моря

— Отож, відповідати нормі — значить відповідати загальному, буденному? — питаю я, і лікар стверджує, хоч, звичайно, з застереженням:

— В певному розумінні.

Його слова спонукують мене запитати, чи, в такому разі, кожного, хто поводиться і думає не так, як на його місці це зробила б людина з посередніми здібностями, слід садовити в божевільню. У відповідь він каже, що я софіст і що в мене талант адвоката.

Чому мені не вистачає витримки? Це моя слабість. Подібні розмови, хоч мені й не важко їх провадити, а йому вони приносять навіть певну втіху, через кілька хвилин починають мені набридати, і тоді я знову замикаюсь у собі й мовчу, а в його риб’ячих очах гасне блиск.

— На сьогодні, мабуть, досить, — каже лікар і, не приховуючи свого розчарування, дивиться повз мене у вікно, так що вогненний шар, який висить уже над самим горизонтом, відбивається у скельцях його окулярів. — Чи не могли б ви завітати до мене о тій самій порі завтра?

Навіть у цьому є щось варте уваги: він не наказує, він просить!

— Ну, як ми себе почуваємо сьогодні? — запитує він, а я відповідаю:

— Дякую, сьогодні ми почуваємо себе чудово.

— Чи й сьогодні ви не маєте наміру говорити?

— А хіба це для вас так важливо? — запитую я в свою чергу.

Він відповідає:

— Щиро кажучи, так; і не стільки як для лікаря (хоча й лікареві це цікаво знати), скільки для людини. Ви дивний, і те, що ви там устругнули, це… ну… ну, як вам сказати…

— Чудернацьке, аномальне, — допомагаю я йому.

— Якщо хочете знати, настільки аномальне, що мені дуже хотілось би збагнути ваш внутрішній світ.

Я ладен йому розповісти все, про що він хоче дізнатися, але мені важко відділити важливе і гідне того, щоб про нього говорити, від нецікавого й буденного. Я також не знаю, з чого почати.

— З дня народження.

Про це в моїй пам’яті нічого не збереглося, окрім хіба певності, що таке колись було. І, якщо вірити моїй матері, це сталося, — згідно з її волею і за розпорядженням акушерки, — на кухонному столі, бо мати не могла допустити, щоб її постіль ще раз була закаляна кров’ю, як під час народження моєї сестри.

— О, у вас є сестра? Цікаво!

Лікаря це, звичайно, анітрохи не цікавить, і я поспішаю внести повну ясність у цю справу:

— Їй було десять років, коли вона померла. Допомагаючи матері прати білизну, вона вивернула на себе відро з киплячим лугом і попекла все тіло.

— Який жах! — вигукує лікар, а дівчина-Полум’я дивиться на мене так, ніби я заслуговую на співчуття.

Мені від цього стає трохи ніяково, і я відповідаю:

— Моя мати теж так сказала. Мені було тоді всього вісім років, і на мене це не справило великого враження.

Розмова знову починає мені набридати, але я обов’язково мушу взяти себе в руки. Я намагаюсь переконати себе, що ця розповідь надзвичайно багато важить для мого життя і що саме життя, цей каскад випадкових вражень, для мене також важливе.

— Коли я розповім усе, що вас цікавить, то зможу піти звідси?

— Як тільки я складу звіт і передам його органам влади, ви будете вільні, це я вам обіцяю. А що ви збираєтесь робити далі? У вас є якісь плани?

Оскільки я вирішив розповідати, мені не хотілось критися від нього.

— Я помандрую до моря.

— До моря? Чого?!

— Ото ж бо воно і є, пане доктор, саме з цього усе й почалося. Ще в дитинстві…

Лікар робить знак рукою, обертається і каже:

— Фрейлейн.

Дівчина одразу ж підводиться, поправляє халат і з серйозним виразом обличчя виходить з кімнати. Він чекає, поки зачиниться двері, потім подається всім тілом уперед, спирається ліктями на стіл, переплітає пальці й говорить, дивлячись на мене радісними очима дитини:

— Отже, що ви хотіли сказати?

У цій строгій приймальні, яка стала ще строгішою, коли з неї вийшла тендітна дівчина з білою шкірою на колінах, під пильним поглядом круглих лікаревих очей я раптом відчув, що моя природжена весела байдужість потроху зникає, і я повторив:

— Так, з цього усе й почалося! Вам слід знати, пане доктор, що ще в дитинстві я з насолодою поринав у мрії, яким не було ні меж, ні краю. Не лише уві сні, але й після пробудження, а також перед сном в моїй уяві поставали картини, що бентежили мене своєю красою. Бентежили, бо в них ішлося і про моє безрадісне життя: я бачив, скажімо, кухонну шафу або дорогу до школи; але в мріях моїх все це губило свою жахливу нудотність і безсумнівну корисність, і хоч зовні залишалося незмінним, здавалося, починало випромінювати якесь надзвичайно приємне й радісне світло. Мене розчаровувала, однак, та обставина, що картини втрачали свою чарівність, тільки-но я починав їх сприймати свідомо або ж коли мені варто було поворухнутися. Але коли я стомлювався і засинав, зринали нові картини, які супроводжували мій сон.