Отто Штейгер - Мандрівка до моря

Увечері я витримав тяжку баталію з нареченою та її батьками; кожен з них, відповідно до свого темпераменту, словами, сповненими ласкавої суворості, або сльозами намагався відрадити мене від цього «маячного» рішення. Старий спершу не на жарт розлютився, і з його горла час від часу вихоплювався кашель, що нагадував глухий, віддалений шум пневматичного молотка. Нарешті, мене відпустили рівно на чотири тижні, взявши з мене слово, що я вчасно повернуся і надалі без будь-яких «циганських вибриків», як висловився про цю мандрівку мій майбутній тесть, вестиму життя порядного сім’янина. Виконати свою обіцянку я, природно, не зміг; вирушаючи з дому, я був на п’ять років молодший, ніж зараз, і мав значно менший життєвий досвід, однак і тоді знав, що така мандрівка криє в собі багато таємниць і несподіванок, а тому неможливо передбачити, як вона минатиме й скільки часу забере. Мені було прикро, що ці люди марно хвилювалися. Я сказав їм про це й пообіцяв докласти всіх зусиль, щоб не прострочити дозволеного терміну. Потім я пішов і відтоді більше не чув про свою наречену. Я, звичайно, ні разу не написав їй — спочатку не знав, про що писати, а далі писати було вже пізно.

Я купив собі нові теплі черевики (це було в лютому), спальний мішок і все необхідне для дороги, а решту грошей віддав матері; вона сприйняла мій план з цілковитою байдужістю, навіть не поцікавившись, як я мандруватиму до моря без шеляга в кишень Але саме це мене й вабило: я хотів ліси, поля і луки, що лежали між мною і метою моєї мандрівки, зміряти власними ногами, якомога далі відсунути момент зустрічі з морем, а тим самим і необхідність вирушати у новий хрестовий похід по звивистих шляхах життя.

І ось, іще раз добре поснідавши та поцілувавши на прощання в обидві щоки свою матір, я важкою ходою вирушив у дорогу, дав невеличкого гака, щоб пройти повз крамницю, у якій працював (це я вирішив ще кілька років тому). На якусь мить затримався біля дверей, але не відчинив їх і попростував далі. Так я зробив перший найрішучіший крок до своєї мети. Моя мандрівка розпочалася п’ять років тому, однак відтоді до сьогоднішнього дня я пройшов заледве половину шляху.

— Спочатку мені було тяжко, але незабаром я призвичаївся проситись на ніч у перший-ліпший селянський будиночок. Загалом я був задоволений і зовсім не думав про завтрашній день. Часом, помітивши в далечині дзвіницю, я навпростець ішов до села, щоб пошукати підробітку. Бувало, я залишався на кілька днів у якомусь селі чи містечку і розчищав від снігу вулиці. Під час таких екскурсій я збочував з прямої дороги, але доброго гумору мені це не псувало, бо я запевняв себе, що коротша дорога не завжди краща. Як би там не було, а збігали дні й тижні, і коли минув дозволений мені термін, я не віддалився од рідного містечка й на сто кілометрів.

Одного дня, — це було вже десь напровесні, сонце скупо сипало свої промені на мокрі й багнисті поля, а в борознах іще поблискував сніг, — мені трапилося на моєму шляху перше чимале місто. Я сподівався провести тут кілька днів і, шукаючи якоїсь роботи, блукав незнайомими вулицями. Аж ось я вийшов на ярмаркову площу з каруселлю, гойдалками, чортовим колесом, балаганом і яткою, де продавалися дешевенькі прикраси. Дівчата-підлітки, — вони ходили зграйками, по три, по чотири, — як скарб, несли перед собою свої юні груди, і хлопці, жваво жестикулюючи, з жагою пригод в очах не відставали од них. Я люблю цей гамір ярмарку: він завжди щось нагадує і кудись вабить. Вештаючись по площі, я зупинявся то тут, то там, аж поки не натрапив на цирковий балаган; на його підмостках немолода вже жінка саме знайомила публіку з артистами. Голий до пояса чоловік із татуїровкою на руках майстерно звільнявся від ланцюгів; довготелеса сухорлява жінка вміла зазирати в майбутнє і вгадувати таємниці, її відрекомендували як міс Фатіму. Ось уперед вийшов похмурий на вигляд метальник ножів із своєю партнеркою — напрочуд стрункою вродливою дівчиною приблизно мого віку, в короткій спідничці й білому трико на по-дівочому струнких ногах. Бона стояла в недбалій позі, схиливши набік гарну голівку, її волосся розсипалося по правому плечу. Я зроду не бачив такої вродливої і граціозної жінки; в своєму фантастичному вбранні вона ніби була втіленням усієї краси життя. Їй було холодно. Час від часу вона потирала голі руки і стегна, байдужим поглядом озираючи натовп. Я добре розумів, що змальовувати вроду жінки не має ради. Хіба можна сказати щось значніше і краще за те, що жінка гарна? Особливо вам, пане доктор, адже у вас є дружина й діти, і вас ні на мить не полишає невсипуще почуття справедливості й добропорядності; вам, що, підписавшись у акті про одруження, ви зреклися будь-якої незаконної насолоди красою чужої жінки. Мабуть, не гоже, змальовуючи деталі, — лебедину шию з чарівною ямочкою, або пухкі чутливі губки, — спокушати вас? Правда ж? О, ви мовчите! Ну що ж, ваші сучасні погляди на життя (чи не краще назвати їх ліберальними?) тішать мене і зближують з вами. Адже й свободу ми любимо тільки тоді, коли вона до нас ласкава. Колись і я був заручений (це вже лишилося далеко позаду і втратило всі ознаки дійсності), але жіноча краса — я певен цього — незалежно від мого сімейного стану завжди вабитиме й захоплюватиме мене, збуджуватиме мою фантазію. Як фахівець, ви, можливо, скажете, що збуджується зовсім не фантазія, а, скажімо, печінка або ще якийсь там орган, і тільки згодом відбуваються зміни у відповідних клітинах головного мозку. (Я не розуміюсь на фізіологічних процесах, однак люблю дивитися на гарних жінок, це повсякчас дає мені насолоду; і хоч я напевно знаю, що вони не варті тих старань, які треба затратити, аби їх завоювати, а тим більше клопоту, щоб потім їх позбутися, щоразу із зростанням пристрасті груди мої аж розпирає від повноти життя).