Отто Штейгер - Мандрівка до моря

Останнім на сцену вийшов метальник ножів. Моя красуня, наче казковий паж, була вдягнена у блискуче вбрання, яке щільно облягало її тіло, а юнак скидався на ковбоя: капелюх із широкими крисами, низько спущений пояс, револьвери. Дівчина подала йому ножі з блискучими лезами, і він склав їх віялом у ліву руку руків’ями від себе. Коли красуня стала під дерев’яний щит, ножі зі свистом полетіли в її бік і з глухим стукотом почали впинатися у дерево зовсім близько від її ніжного стану. Щоб іще переконливіше продемонструвати свою вправність, юнак повернувся до дівчини спиною і кинув кілька ножів поміж широко розставлених ніг. Одверто кажучи, цей номер не дав мені великої насолоди, і я полегшено зітхнув, коли ця гра з життям або щонайменше з бездоганною красою дівчини закінчилась.

Другого дня, відразу ж по обіді, я знову рушив туди задовго до початку першої вистави. Грошей на квиток у мене більше не було, але я став попереду всіх і безсоромно витріщився на дівчину. Поки йшла вистава, я тинявся поблизу балагана, а тільки-но люди почали виходити, знову спокійно зайняв своє місце, терпеливо чекаючи. Лише коли розпочалася остання вистава, я подався геть. Не дивно, що артисти цирку звернули на мене увагу, і коли наступного дня я прийшов знову, клоун зненацька запитав мене:

— Що ти, власне, робиш?

— Нічого, — відповів я, — мандрую.

— Це всі ми робимо. Піднімайся сюди! — кивнув він мені.

Я пішов слідом за ним за куліси, де він скинув піджак, циліндр і причіпний ніс.

— Я тут бос, ясно тобі? — мовив він.

Відповівши, що це не так уже й важко збагнути, я поцікавився, з якої це речі він звертається до мене на «ти».

— Тут, у балагані, я до кожного звертаюсь на «ти». А тепер вислухай мене: у нас помер клоун. Надміру пив, верблюд. Я йому завжди казав: так ти довго не протягнеш. Так воно й сталося: три дні тому він звалився он з тієї балки, коли ми ставили шатро. Скрутив собі в’язи. Чудова смерть! Нам, зрозуміло, шкода його, але як би там не було, він помер, в нас немає для нього заміни. Я змушений сам виконувати його обов’язки, а я ж усе-таки бос. Одне слово, йди до мене за клоуна. Робота проста і водночас приємна. У твої обов’язки входитиме якийсь час погупати надворі в литаври та поблазнювати, щоб людям було смішно. Зумієш? Ану спробуй!

Я скорчив кілька гримас, якими він явно лишився задоволений, тому що сказав:

— Ну, от бачиш! А потім іще трохи пострибаєш по сцені та, може, де в чому допоможеш, коли треба буде. Тут усі допомагають один одному, крім мене. Бо я — бос. Тільки під час роботи ніяких фіглів з крихіткою, я цього не потерплю!

— Вона заміжня?— спитав я.

— Дівчина належить тому хлопцеві, отож будь обережний — він часом здатний на підлість. Якщо вже надто присікуватиметься, скажеш мені або Стефанові; ми його не боїмося.

На моє запитання, хто такий Стефан, хазяїн відповів, що так звуть артиста-силача.

— Ота повна блондинка — моя дружина. Найкраще звертайся до неї «пані директорша», вона це любить. Звісно, вона дурна, як і всі жінки, однак діло своє знає. Ну, то як?

Я сказав, що з цього навряд чи що вийде, оскільки я прямую на південь. Старий зрадів — мовляв, усе складається якнайщасливіше, бо вони теж мандрують на південь. Поміркувавши якусь мить, я вирішив, що нічого не втрачаю, і погодився.

— От і гаразді — кивнув головою хазяїн. — Я так і думав. А вона й справді крихітка, чи не так? Можеш одразу ж братися до роботи. Ось тобі піджак, ніс і капелюх. Он там лежить грим. До речі, ти не поцікавився, скільки одержуватимеш.

Я відповів, що для мене це не має значення, аби тільки було де переспати і що поїсти.

— От і гаразді — повторив він. — Ти маєш рацію! Мільйонером я тебе однаково не зроблю; спершу побачимо, як ти себе покажеш, а потім поговоримо і про платню.

Я запитав його, де мешкатиму, бо останньої ночі мені довелося спати, сидячи під деревом.

— У нас є два фургони. Вони належать мені. Тут усе належить мені, — гордовито додав він. — Я — бос! У більшому сплю я, моя дружина та її тітка — міс Фатіма. Ти спатимеш у другому фургоні, разом із Стефаном і тими двома.

— Разом із дівчиною? — здивувався я.

— Звичайно! Це тебе непокоїть?

Того ж дня я став до роботи, і коли перестав боятися людей, що вирячувалися на мене, почав розважати юрбу страшенно безглуздими і грубими жартами.

Вчора до лікарні завітали гості: дами, переважно не першої молодості, та їх керівник —хирлявий добродій років шістдесяти, схожий на віслюка. Вони називали себе «Товариством Пробуджених», на них, як нам пояснив проповідник, зійшла божа благодать. Яке це щастя — твердо вірити у щось!