Отто Штейгер - Мандрівка до моря

Лікар вважає, що віра часом така глибока й непохитна, що рівноцінна знанню; на жаль, про це твердить багато людей, котрі у вірі своїй зазнали краху. І взагалі, оте знання й оці балачки, балачки про все, що тільки знає людина. Це хвороба нашого часу — оте знання, ота віра в знання і безугавні розмови про все це. Певна річ, вони, люди наших днів, знають багато і плещуть язиками про все, що знають і навіть чого не знають. Діти — й ті не ідуть назустріч таємниці у шанобливому мовчанні; хіба що зовсім старі люди та божевільні зберігають її у своєму серці.

Наука і експеримент — ось, мовляв, передумови неухильно прогресуючого пізнання істини й звільнення людини від рабства забобонів, — продовжує лікар. Так наче поклоніння Пізнаному — це не той самий жалюгідний забобон і не вульгарне ідолопоклонство! І надто лозунг про служіння правді! Ніби він і до нього подібні дійсно про неї піклуються! Правда — це те, що вони вважають правдою і до чого самі прагнуть. Люди, в цьому немає сумніву, у всі часи боялися правди, вони вигрібали нори в землі, щоб захиститися від її штормового вітру. А наше покоління відрізняється тим, що ми не риємо для себе нір, а живемо з комфортом у приготовлених раніше сховищах.

Лікар прагне переконати мене у своїй правоті. В мене нема іншого виходу, і я кажу «гаразд», пообіцявши над цим поміркувати. Однак я не зможу повернутися туди, де витає зараз ця людина; вбрання, яке я носив замолоду, зараз уже не налазить на мене.

Після нашої позавчорашньої розмови лікар не виявляє бажання ще раз прогулятися зі мною крученою стежкою дискутувань. Він викладає в університеті й любить, коли до нього звертаються «пане професор». Дівчина-Полум’я виказала мені сьогодні цю таємницю, коли я чекав у кабінеті, й віднині саме так я називатиму його, бо наша приязнь що не день, то все більше зростає. Сьогодні я вже остаточно переконався, що моє перше враження про нього було помилковим. Виявляється, він мислить! Лікар також одвик від свого бадьорого: «Ну, як ми себе почуваємо сьогодні?»; натомість він тепер підсовує мені коробку з сигаретами і каже: «Будь ласка!»

Я запитую:

— Продовжувати?

І лікар відповідає, що коли в мене є бажання, він охоче слухатиме.

— Отже, я почав бити в литаври й кривлятися, і, щиро кажучи, робота ця давалася мені легко; нині я з задоволенням, а інколи навіть з жалем згадую про ті часи. Моїм колегам, здавалось, сподобалося, з яким натхненням я, новачок, брався за діло. В усякому разі, другого дня, коли ми снідали в директоровому фургоні, хазяйка сказала мені:

— З тебе, Пелехатий, добрий блазень. На щось інше ти навряд чи здатний, а це в тебе виходить прямо-таки здорово!

Бачите, пане професор, звичайна собі жінка, а вміє так розпізнавати людей; і хоч тоді я дуже пишався цією похвалою, — особливо тому, що її підтримала вродлива дівчина, — я ніби не зрозумів, чи, вірніш, навмисне не звернув уваги на той осуд, що бринів у її похвалі. Потім я ще не раз згадував слова директорші. І чим більше я над ними розмірковував, тим ясніше ставало мені, що ця добра жінка мала рацію. Можливо, саме про це і ви хочете дізнатися, заради цього тримаєте мене тут, годуєте, обстежуєте, як це у вас називається, із міною світської людини слухаєте мою безглузду історію. Я — блазень, і моє життя — суцільне блазнювання. Ну що, продовжувати? Якщо бажаєте, я готовий. Але я вас попередив. Ця жінка за кілька годин помітила в мені те, чого ви з усіма вашими тестами й професійною проникливістю не можете відкрити ось уже кілька тижнів. А скінчиться усе це тим, що ви все одно визнаєте її правоту.

Отож гарна дівчина; яку всі називали Бійя, підтримала пані директоршу і, усміхнувшись, глянула на мене. Її очі, лагідні зелені очі, здавалось, дивилися на світ і на все, що діялося в ньому, звідкись здалеку і ніби крізь серпанок смутку.

— Авжеж, — сказала вона, доївши бутерброд, — я страх як сміялася, коли він наслідував Стефана, тягаючи по сцені ланцюги.

Після сніданку, тільки-но я вийшов з фургона, до мене підбіг метальник ножів й ухопив за плече.

— Гей ти, — гукнув він, — стережись! Бійя належить мені! Ти знаєш, на що я здатний. Щоб не пришпилив тебе до дерева!

Я відповів, що матиму це на увазі, але заледве він відійшов, як до мене наблизився Стефан.

— Він тільки дзяволить! Я йому в вічі кажу: «Ти — нікчемна, паршива морда!» Нічого не бійся, а якщо дійде до лихого, гукни мене, я з ним швидко впораюся.

Добре йому говорити. На зайця виття гієни наганяє такий самий жах, як і рикання лева. А я — заєць. І хоч я щиро захоплююся героями, у мене з ними немає нічого спільного. Тому мене не дуже приваблювала перспектива відкрито піддатися чарам дівочої вроди і, виставляючи напоказ свої кращі риси, домагатися Бійїної прихильності, завоювати її симпатію і зрештою — любов. Звичайно, в такий спосіб я змусив би метальника ножів доказати, наскільки серйозною була його погроза, чи, може, він просто дзяволів, як запевняв Стефан. Але з огляду на те, що експеримент мав бути проведений на мені, цього разу я вирішив відмовитися від пошуків істини.