Отто Штейгер - Мандрівка до моря

Ось і сьогодні, чекаючи лікаря (рудоволосої дівчини в кімнаті не було), я з нудьги заходився читати назви книжок. Лікар, безперечно, був офіцер: на полицях стояло безліч воєнних книг — мемуари американських генералів тощо. Я саме перегортав сторінки одного з томів, коли до кімнати ввійшов професор.

— Ого, то ви любите книжки? — він поглянув на назву і додав: — Ви цю читали?

Я відповів, що ні.

— А слід! Охоче позичу вам цю книжку.

Я заперечив, що зараз у мене нема настрою читати, а це — чималенький том. Тоді лікар сказав:

— Я певен, що коли б ви уважно прочитали цю книжку, то збагнули б фальш і однобічність ваших поглядів на багато речей і, зокрема, на воєнні справи.

І тут я знову не стримався:

— Не все, що переконує, — істина. (Іще один кусень, зготовлений кимось іншим, який я завжди ношу з собою і при нагоді випльовую, як хворий на сухоти потай випльовує своє мокротиння). Припустимо, що я хворий — а чому я мушу бути винятком? — хворий, якого точить вірус нашого часу: влучне слово! Інші, звичайно, в цьому відношенні не кращі за мене, а багато є ще гірших, і саме ними я захоплююсь. Вони принаймні не полемізують із запозиченими в когось думками, їм і за вухом не свербить: виріс виставлений ними на продаж овоч у їх власному чи в чужому городі. Все, зрештою, залежить тільки від того, виріс він на твердому грунті чи на пухкій ниві. Навіть прекрасна троянда стає бур’яном, якщо вона зацвіте на грядці картоплі.

Іншим добре: під час розмови їм не треба повсякчас стояти поруч із самим собою, прислухатися до власних слів і хитати головою з власних дурощів. Ні, останнім часом я зовсім незадоволений собою. І передусім, мабуть, тому, що відчуваю, як у розмовах з лікарем поступово втрачаю спокій і колишню байдужість. І, разом з тим, природно, свою перевагу! Чому я більш не можу, як це було спочатку, просто всміхнутись і відповісти: «Еге ж, ви, очевидно, маєте рацію, я поміркую над цим»? Чому я дозволяю втягувати себе в дискусії? Чому я повинен обстоювати свої думки (або ж те, що видаю за власні думки)? Хіба мені й так не ясно, що своїми аргументами я неспроможний переконати співрозмовника? Такої безглуздої самовпевненості я позбувся вже давно. Правда, раніше, ще будучи зовсім юним, я часом пробував декого переконувати; але минали роки, і я пересвідчився, що жодна людина не сприйме нової думки, якщо тільки ця думка не вигідна або не корисна для неї самої.

Отож я знову поставив книжки на полицю, і ми з лікарем посідали на свої місця. Дощ все ще ллє. Після двох тижнів негоди значно похолодшало. Вікна зачинені, галас знизу сюди не долинає. Нам обом приносять насолоду наші розмови, та й що може бути зараз приємніше, ніж отак сидіти й балакати про політику? Лікар, звичайно, вважає, що все йде гаразд, а я заперечую. Він каже, що ідеальної держави взагалі не може бути, але демократія — це така форма державності, за якої живеться найкраще і при якій особистість користується якнайбільшою свободою. Він, звичайно, знає, що повної свободи не може бути, але в нас принаймні є змога робити й думати те, що тобі заманеться.

Я заперечую:

— Ні, це не зовсім так. Скажімо, хіба можу я піти звідси?

Лікар відповідає, що свобода, певна річ, можлива тільки в рамках закону, на злочинця вона не поширюється. Це вже досить сміливе й самовпевнене твердження, але я запитую його, чи вчинив я щось протизаконне. Тоді він пояснює, що мене буцімто не ув’язнили, а лише затримали для обстеження. Як на мене, то різниця між ув’язненням і затриманням надто мізерна, і я кажу йому про це. Я також кажу, що не таке-то вже й велике у нас право говорити, що в тебе на думці. Він змушений погодитися зі мною, але зауважує, що при диктатурі було б іще гірше. (Нібито я захищаю диктатуру! Адже коли я кажу, що ця річ не блакитна, я зовсім не тверджу, що вона зелена). Тут він, мовляв, може спокійно займатися своєю роботою, може збудувати собі, коли завгодно і де йому заманеться, будинок.

Ще б пак! І на додачу мати коханку! В цьому-то й увесь сенс: вони говорять про свободу, а думають лиш про власні жалюгідні свободи, яких, до того ж, часто позбавляють інших людей. Так нібито свобода — це пиріг, від якого кожен може відкраяти собі скибочку! Нібито свобода — це стан або краще форма суспільного буття, що запроваджується за допомогою наказів. Я кажу професорові, що свобода — не стан, а надія, ніжна, як світло зорі. І передусім я просив би його не плутати свободу з вигодами. Якщо людину тримати протягом років закутою в підземеллі, а потім одного дня зняти з неї кайдани, перевести до світлої камери й дозволити щодня виходити прогулятись на тюремне подвір’я, вона теж відчує себе вільною. Принаймні на якусь мить, поки туга з новою силою не спалахне в душі.