Отто Штейгер - Мандрівка до моря

Він не розуміє моїх слів; та й хіба можливо пояснити те, що не пояснюється?! Зрештою, це не так уже й важливо. Суттєвішим мені здається те, що, говорячи з лікарем, я ніби сиджу десь поруч, слухаю себе і міркую: «Чи все, про що я говорю так недоладно й велемовно, — мої власні думки? Чи, може, вони теж десь вичитані?» Я не знаходжу відповіді, але припускаю, що хтось придумав усе це раніше.

Лікаря мої слова не збентежили: заледве я скінчив, як він починає свою вичерпну доповідь. Мене знову охоплює втома і відчуття порожнечі, як і завжди незабаром після початку нашої розмови. Поки він патякає на різні теми, переважно про політику, я по-дружньому всміхаюсь і вряди-годи киваю головою. Я його майже не слухаю і в душі зловтішаюся. У такий спосіб я мщуся йому за те, що кілька хвилин тому він не слухав моїх слів, а тільки дивився на мене. Дві-три фрази, які я таки вловив, остаточно впевнюють мене, що він, як і більшість людей, свої політичні переконання придбав у готовому вигляді, наче пальто з пристібною хутряною підбійкою на випадок холодної погоди.

— Цю розмову, — лікар відкашлюється, — при нагоді продовжимо у мене вдома. З вами хоче познайомитися моя дружина. Якщо ви матимете бажання, колись після вечері я заберу вас до себе. Це недалечко, усього кілька хвилин їзди автомобілем.

Я даю згоду, зауваживши, що мені теж буде приємно засвідчити свою пошану його дружині. (Як на мій погляд, професори ще мають дружин, а от генерали вже, мабуть, тільки жінок). Можливо, я побачу і його дітей.

— Ви любите дітей? — запитує він, а я відповідаю, що про це, власне, ніколи не думав, хоч мені й здається, що можна було б сказати: «Покажи мені своїх дітей, і я скажу, хто ти!»

— Стояв теплий, сухий вересень. Відтоді, як я покинув трупу, а передусім — Бійю, мене не полишало почуття самотності. Я сходив уздовж і поперек країну, і ніщо не тішило мене: ні її луки, ні хмаринки, що пропливали наді мною, ні дорога, яка мала привести мене до моря. Часто серед білого дня я простягався десь над потоком і годинами дивився в його синю глибочінь, нічого не бачачи.

Згодом мій стан почав непокоїти мене, і хоч я запевняв себе, що мушу завершити свою мандрівку,. якщо хочу коли-небудь знайти спокій і почуття душевного вдоволення, бажання побачити море поблякло, і натомість прагнення бути поряд з Бійєю дедалі сильнішало. Поки що я ще опирався спокусі, але мені було ясно, що надовго мене не вистачить.

У цьому скрутному становищі на допомогу мені прийшов випадок. Я знаю, пане професор, ви не любите слова «випадок». Замініть його, не вагаючись, на «провидіння»; в таких речах я не дріб’язковий.

Одної ночі, — я брів сам не знаючи куди, — біля підніжжя пологого схилу, по якому пролягла дорога, перед моїми очима з’явилось тихе містечко. Світились вікна, яскраво сяяла вогнями Головна вулиця, а осторонь від неї в темряві ночі мерехтіли поодинокі ліхтарі. Я подумав, що вранці тут можна було б підшукати на кілька днів якусь роботу — адже мої грошові запаси вичерпувались, — і ліг спати під першою-ліпшою яблунею. Якийсь час я дивився на зорі, потім повернувся на бік і заснув. Уві сні я бачив ласкавий образ Бійї. З цього сну все й почалося. Я вже раз казав вам про свої сни. Але те, що привело мене кінець кінцем до вас, у цю божевільню, почалося саме під тією яблунею. Я бачив сон. Який? Стривайте, пане професор, стривайте! Коли невропатологу натякнеш про сон, йому так само кортить почути його, як дитині — цікаву казку.

Мені приснилося, ніби на мій лотерейний білет припав головний виграш. В цьому, певна річ, нема нічого незвичайного, такий сон не раз бачить кожен голова сім’ї. Буцімто я стою у величезнім залі, такім заповненім людьми, що ніде й курці клюнути. Люди галасують і щось вигукують. Спереду на сцені стоїть велика блискуча куля, з якої дівчинка, одягнена у занадто коротеньку спідничку, виймає білі кульки з чорними цифрами на них. Хтось голосно називає цифри, і це викликає серед присутніх неймовірне збудження. Якийсь серйозний, майже похмурий на вигляд чоловік у фраку записує цифри на дошці. Коли були записані дві перші цифри, а саме: три і нуль, я враз збагнув, що матиму найбільший виграш. Дарма, що я не знав номера свого білета і не міг навіть пригадати, чи взагалі коли-небудь купував його. Усе одразу померхло перед тим фактом, що на сцені цифра за цифрою мав скластися мій номер! Я нахилився до сусіда. «Яка сума виграшу?» — спитав я.

Якусь мить чоловік з недовірою дивився на мене, потім прошепотів: «Мільйон мільярдів! Але поки що нікому анічичирк. Всі гадають, що мільярд мільйонів».