Отто Штейгер - Мандрівка до моря

Я зрадів. На ці гроші можна було чудово зажити. Тим часом похмурий добродій старанно виводив цифру за цифрою, поки не написав увесь номер: 301530. Потім він заклав пальці у рот, свиснув, і відразу ж запала глибока тиша. Добродій вигукнув: «Цей номер виграв! Власника білета прошу на сцену, щоб я міг виплатити йому гроші».

Я підвівся. Люди в залі шаленіли. Чоловіки підкидали вгору свої капелюхи й ціпки і кричали «ура», жінки верещали й обнімалися, а діти, скориставшись із загальних радощів, вилазили на стільці й ліпили до волосся дорослих жувальну гумку. Спокійною ходою підійшов я до сцени і вручив понурому панові старий трамвайний квиток. Здивовано поглянувши на папірець, він запитав: «Іншого у вас немає?»

Коли я відповів, що немає, він мовив: «Ну, тоді й цього досить». Потім він відрекомендував мене зовсім очманілим від захоплення присутнім як власника виграшу. В глибині сцени враз з’явилися два відкриті вантажні вагони з банкнотами, і похмурий добродій попросив мене виголосити коротеньку промову. На мить я завагався; натовп вирував, чоловіки гамселили один одного стільцями, а маленька дівчинка, яка незадовго до цього скромно витягувала кульки, укусила мене за литку. Отож я підійшов до мікрофона і почав говорити… Я сказав, що це дивовижне число: на початку і в кінці по тридцять, а посередині рівно половина. І що коли подумати, то стає очевидно, що воно було б таке саме, якби написати його задом наперед і таке інше. Після кожної фрази натовп вибухав могутнім «браво», від чого з вікон повилітали всі шибки.

Нарешті галас став просто нестерпний, і я прокинувся. Був ясний день. Десь зовсім недалечко лунали вигуки «браво». Я злякано схопився і лиш тепер помітив, що спав біля тенісного корту, відділений від нього тільки кущами. Там саме відбувалась, очевидно, дуже цікава гра. Мабуть, була неділя (для мене особисто назви днів втратили будь-який сенс, адже вони не повертали мене до Бійї), бо навколо корту юрмилися глядачі. Не встиг я отямитися від першого здивування, як чоловік, що вмостився на високому стільчику посеред корту, вигукнув: «Тридцять — п’ятнадцять».

«Тридцять — п’ятнадцять», — повторив я про себе. Щось ніби знайоме — і тут я пригадав свій сон. «Дивно, — подумав я, — щойно мені приснилось число, і не встиг я прочуматись, як хтось його вигукує». Хоч я й не дуже забобонний, але записав його собі в блокнот. Всі ми, зрештою, не такі розсудливі, як удаємо з себе, і я вирішив, тільки-но десь натраплю на лотерею, придбати собі, коли матиму гроші, кілька білетів.

Наблизившись до перших будиночків, я одразу ж відчув, що потрапив до нудного кубла. Це було звичайне містечко, перерізане навпіл головною вулицею, якою так пишаються місцеві жителі, з перехрестям, куди після роботи сходиться молодь, сподіваючись побачити щось чи почути якусь новину. Можливо, трапиться нещасний випадок або принаймні прочвалає, похитуючись, п’яний. Вам, безперечно, відомі такі містечка, вони є по всьому світі. Головна вулиця тут брукована, її тротуари високі, а будинки гнітючі, сірі. Тут і універмаг, і бар з рулеткою. І скрізь безпідставний гонор і нудна пиха крамарів. Вони об’єднані у «Товариство комерсантів Головної вулиці», і те, що робиться їхніми зусиллями, а часом і з допомогою місцевої інтелігенції, називається тут громадським життям міста.

Неділя — непідходящий день для шукання роботи. Передусім я зазирнув, як це робив завжди, у двір до кількох господарів. І скрізь мені відмовили з отією зневагою, яку осілий житель виявляє до волоцюги. Коли я блукав вуличками, люди дивилися мені вслід і перешіптувалися; і я певен, що за годину вже знало все містечко, що на його вулицях з’явився заброда. Звісно, у своєму зім’ятому костюмі, в брудній сорочці, зі скуйовдженим волоссям (недарма колись мене прозвали Пелехатим) я мав не дуже пристойний вигляд для мешканців містечка; сповнені щасливої впевненості у своїй близькості до бога, вони неквапливо поверталися з церкви додому.

Перед самим полуднем мене затримав поліцейський. Він заступив мені дорогу і, переконаний, що влаштовує приємне видовище для платників податків (полегшено зітхнувши, вони дивились, як мене заарештовують), запитав: «Що ти тут робиш?»

Я відповів, що поки що не роблю нічого, але буду йому вдячний, коли він підшукає для мене яке-небудь заняття з відповідною оплатою. Поліцейський вхопив мене за руку і, звертаючись більш до присутніх, ніж до мене, сказав: «Ходімо!» — й повів мене в темне приміщення, де за письмовим столом сидів його колега. Таке траплялося зі мною вже не раз; здебільшого, спитавши, хто я, звідки та з якою метою прибув у даний населений пункт, мене відпускали, наказавши негайно забиратися геть. Тут, як і завжди, мене розпитали про се, про те, а коли я пояснив, що шукаю тимчасової роботи, чоловік за письмовим столом мовив: «Я довідаюсь у Бабусі; можливо, він їй на щось знадобиться». Він набрав номер телефону і когось повідомив, що мене затримали. Коли я жебрачив, і що я вдаю, ніби шукаю роботи; чи не потрібен я, бува… Ні? Гаразд, про це він подбає.