Отто Штейгер - Мандрівка до моря

— Вам серед нас подобається? — запитала Бійя, і я відповів:

— Еге ж.

— Дивна ви, одначе, людина!

— Чому?

— Як може подобатися таке життя?!

Я сказав, що воно мене цілком задовольняє, поки трупа мандруватиме на південь, і розповів їй про свій намір. Не так детально, як вам, пане професор, але вона з першого ж натяку розуміла все, що я мав на думці. Це була чудова дівчина, і я кохав її. (Щойно я подумав, що і досі кохаю її). Закінчивши розповідь, я спитав:

— Можете ви це збагнути? Вона кивнула головою:

— Авжеж, і я колись мріяла.

— Про море?

— Ні. Я мріяла про те, щоб покинути все й піти світ за очі. Без певної мети і надії. Навіщо знати, куди йдеш. Досить того, що певний етап уже пройдено, що ти залишив щось позад себе.

Я поцікавився, чому таким осоружним здається їй життя в балагані. Вона здивувалась: невже її робота може видатися приємною? Згадавши про блискучі ножі, я спитав:

— Чому ви не підете звідси?

— А куди? Кому я потрібна?

Я поглянув на неї: обличчя її було непорушне й бліде у місячному сяйві.

— Ви дуже гарна.

Бійя навіть не посміхнулась.

— Невже? — тільки й мовила вона.

Тієї місячної ночі я не поцілував її, сталося це пізніше.

— Коли ти підеш від нас, — сказала вона після першого поцілунку, — то забудеш мене, і нічого дивного в цьому немає. Але коли ти дійдеш до моря й дивитимешся на воду, не маючи нічого позад себе і нічого попереду, ніякої більше мети, тільки море, пісок і небо, — тоді ти згадаєш про мене!

Минуло два тижні. Якось уночі я лежав у своєму гамаку й, засинаючи, дивився на Бійю, що по той бік завіски розчісувала своє волосся. Враз метальник ножів підхопився зі свого місця і вдарив мене кулаком в обличчя.

— Ах ти ж, негіднику! —загорлав він. — Нарешті я застукав тебе на гарячому! Заплющ очі, мерзотнику!.. Бо я допоможу тобі їх заплющити!

Він переліз на мій гамак, навалився на мене і, впершись спиною у дах, заходився гамселити мене кулаками. Я не мав змоги захищатися, не міг навіть визволити рук, і коли б не прокинувся Стефан, все це скінчилося б погано. Він стягнув метальника ножів униз і, піднявши його лівою рукою, правою повільно стискав йому горлянку.

— Якщо ти ще хоч раз, один-єдиний раз зачепиш Пелехатого, я скручу тобі в’язи! — прошепотів він. — Щоб я провалився на цьому місці, якщо не зроблю цього.

Біля завіски стояла Бійя і посміхалась до мене.

Відтоді ми з Стефаном заприязнилися ще більше, йому вдавалось, що я — освічена людина, а перед освіченими він просто благоговів.

— Все-таки, — промовив він, коли ми, лежачи на своїх місцях, балакали про життя-буття, — ти багато чого знаєш. Адже ти вчився і, скажу тобі, правильно робив. А я от не вчився, і хто тепер?!

— А я хто?

Але він заперечив:

— Ні, ти маєш великі знання. Ти ще далеко підеш. Коли б я, наприклад, хоч трохи повчився замолоду, то вже давно був би собі і пан, і бог.

— А чим ти займався раніше?

— Скуповував старе залізяччя, ганчір’я… В цьому я найкраще тямлю і зараз.

Коли я порадив йому розпочати якесь діло, він заперечив, — мовляв, для цього треба краще вміти рахувати і хоч трохи знати бухгалтерську справу. Зненацька Стефан спитав:

— А ти знаєш бухгалтерську справу?

Я відповів, що трохи знаю, і з тої миті, видно, ще більше виріс в його очах.

— А бодай вам заціпило, я хочу спати! — вилаявся метальник ножів, але Стефан, навіть не глянувши в його бік, стусонув його знизу в спину й промовив:

— Заткни пельку! Може, й ти щось тямиш у бухгалтерії? Ти ще далеко підеш, — звернувся він до мене, — згадаєш мої слова! Мабуть, бухгалтерія — важка справа, еге ж? Зате щовечора тобі стає ясно, які в тебе прибутки і які видатки. Це справді чудово!

Я пояснив, що завдяки бухгалтерії можна багато дечого з’ясувати, скажімо, чи не занадто дорого ти щось купуєш і таке інше.

Про бухгалтерію Стефан повсякчас говорив як про якесь чудо.

— Подумати тільки, — дивувався силач, — вона грунтується лише на числах, самі тільки числа й більше нічого!

Ми кілька вечорів підряд пробалакали із Стефаном про бухгалтерію, якою він так захоплювався, а коли в серпні трупа повернула на схід, я залишив її; на цьому скінчилась поетична сторінка мого життя. Будь ласка, пане професор, запитуйте, коли маєте бажання. Чи не бачив я відтоді хоч раз Бійю? Ні. Але, — я вже сказав про це, — кохаю її й тепер. Хто знає, може, побачивши море, я піду шукати її. Все ж таки це була б якась певна мета, яку я повинен би здійснити.

Загалом я людина миролюбна і в суперечки вступаю неохоче. А надто не люблю я сперечатися про думки і погляди, бо це майже нічого не дає. Я ніяк не можу втямити, чому людина не має права мандрувати шляхами життя згідно із своїми уподобаннями, чому я мушу нав’язувати комусь свої переконання. Навіть коли ми обидва помиляємось, хіба це має якесь значення?! Мене це тим більше дивує, що мої думки викликають у професора безліч заперечень, і я жадібно чекаю, коли він докінчить свою явно доморослу і, як на мене, безглузду думку, щоб заперечити йому. До того ж, мені абсолютно ясно, що він так само неуважно стежить за моїми думками, як я за його, і що наші міркування, по суті, повисають у повітрі. Часом, коли я говорю, мені зненацька спадає на думку, що я тону в пишномовних формулюваннях і насолоджуюсь облудною мудрістю власних висловлювань. Але найгірше те, що, як правило, це зовсім не мої думки! Я дещо читав і на-хапався з книжок уривків чужих думок. Приправивши ці жалюгідні кусні несмачним соусом — можливо, лиш кількома влучними словами, — потім ще дивуюсь, чому це нікому не смакує.