Отто Штейгер - Мандрівка до моря

— Ви чули, що тільки-но розповідав отой чоловік? Він нічого не знає, нічогісінько! Мені кортіло сказати йому про це, але поруч зі мною стояв старший санітар. Однак я запевняю вас, йому і справді нічого не відомо. Зате я знаю все. А де Шукач? Чи балакали ви з Шукачем?

Дізнавшись, що я і досі не знайшов на це часу, він скипів. Мовляв, якого біса в такому разі я до нього в’язну. Адже він наказав мені спочатку вислухати Шукача й повчитися у нього.

— Чому я все знаю? — провадив далі старий. — Мовчіть! Не відповідайте! Виказати вам секрет?

— Еге ж.

— Тому, що я кошу очима. Ви здивовані, правда ж? Вірю вам, молодий чоловіче, вірю. Мені самому, щоб збагнути це, знадобилася більша частина життя, якому вже скоро буде кінець. Я хочу… авжеж, я хочу, молодий чоловіче, бо ви мені сподобались… я хочу повідати вам таємницю. Тільки, — він підніс мені до обличчя кулак, — нікому анімур-мур, бо інакше… і пообіцяйте мені, що ніколи, ні за яких обставин, навіть на війні, не станете самі косити очима. Можете дати таку обіцянку?

Коли я пообіцяв, він вів далі:

— Погляньте он на ту картину на стіні! Бачите?

Я відповів, що бачу, і тоді старий наказав мені заплющити одне око.

— А зараз ви бачите?

І коли я знову кивнув головою, він, з усієї сили луснувши мене по плечу, загорлав:

— У цьому й полягає весь секрет! Ви дивитесь обома очима в ту саму точку! Марна трата часу! У цей нераціональний спосіб ви ніколи всього не осягнете. Марна трата часу, кажу я вам! Погляньте краще на мене: одним оком я дивлюся на картину, а другим — на вас. Я бачу вдвоє більше за будь-кого, тому я вдвоє більше й знаю. Ви знаєте лише половину, а я знаю все.

До нас підійшов санітар і попросив мене зайти до лікаря. Останнім часом мої стосунки не лише з Полум’ям, але і з санітарами значно поліпшились. Коли я тільки-но потрапив сюди, кожен гукав мене не інакше як: «Гей, ви там, ходім до шефа!» Відтоді ж, як санітари помітили, що лікар шанує мене, а надто коли пішов поголос, що ми з ним інколи навіть випиваємо по склянці вина, всі вони почали ставитися до мене з пошаною. Тепер, санітари вітаються зі мною на сходах, а коли мене кличе лікар, звертаються, приміром, так: «Вибачте, будь ласка, шеф хотів би, щоб ви до нього зайшли».

Серед персоналу, безперечно, точилися розмови і про те, чим я займався до того, як мене помістили в лікарню, і що я маю багато грошей. Дівчина-Полум’я недавно сказала: «Шкода, що ми не були знайомі раніше. Ви мені, напевно, купили б норкову шубу». Я заперечив, мовляв, норкової шуби, можливо, й не купив би, але в мене було б досить вільного часу, щоб знайти для неї такий подарунок, який личив би її прегарному волоссю. Дівчина засміялась і захоплено мовила: «Ви, мабуть, були страшенно багаті», і в її тоні мимоволі забриніла повага. Виховуване в нас на протязі сторіч схиляння перед багатством виявляється таким сильним, що ми, — хай навіть нам особисто це не дає ніякої користі, — схиляємося в смиренній пошані не тільки перед багатим, але й перед кожним, хто колись був багатим або про кого ми лише думаємо, що він — багач.

Лікар сидів за столом і, коли я ввійшов, поглянув на мене серйозними очима, круглими, наче гудзики на мундирі.

— Сідайте! — запросив він. — Ви палите? Прошу!

Я запитав:

— Оповідати далі?

— Атож. Втім, можливо, якось по-іншому. Сьогодні я спостерігав за вами. Здається, на вас не справила великого враження проповідь і все інше.

Я признався, що це й справді так, що на таких речах я не дуже розуміюсь.

— Скажіть одверто, ви віруючий? Лікар занадто досвідчений тактик, щоб поставити такого роду запитання без таємної думки. Досі ми старанно дотримувались у розмовах зовнішньої характеристики речей. Чого ж це раптом такий стрибок углиб душі? Навіщо це запитання, на яке, — він мусив би це знати, — я не зможу відповісти? Я декламую:

Лікар посміхається.

— «Фауст», — говорить він. Ще б пак, він це читав, можна було не сумніватись. — Вам здається безглуздим моє запитання?

— Безперечно, якщо ви сподівалися, що я на нього відповім.

Лікар говорить, що кілька хвилин тому він ще чекав відповіді, але тепер буцімто розуміє, що у мене немає бажання розмовляти щиро. Це знову-таки не відповідає дійсності, і тому я заперечую:

— Я справді не знаю, чи вірю. Бувають моменти, коли я просто звіряюсь на бога (а може, лиш спекулюю на цьому?), хоч, по суті, це те саме, і тоді я знаю, що нічого не знаю.