Отто Штейгер - Мандрівка до моря

Мені здається, єдине, що є в цьому прикладі повчального, — це неймовірна щедрість (при абсолютній відсутності планування), з якою природа знову і знову повторює свої творіння, щоб урятувати вид від його старих і новоявлених ворогів. Звісно, людина із своїми найсучаснішими засобами винищування щасливо добирається і до цього багатства; можна, наприклад, передбачити, що за допомогою радіолокації ми незабаром розшукаємо і винищимо усіх китів, полювання на яких уже й тепер обмежується. Про дрібніших тварин, яких ми з вами пожираємо або хутром яких прикрашаємо прив’ялі плечі підстаркуватих дам, — і говорити годі. Можна втішати себе лише надією, що, винищивши все довкола, ми пожиратимемо найменші і найнікчемніші створіння на землі — мікроби. Гаразд, пане професор, можливо, ви маєте рацію: я помиляюсь. Але бог наділив мене здатністю радіти навіть із своїх помилок.

Отже, чоловік прочитав номер триста одна тисяча п’ятсот тридцять. Я, зрозуміло, аж підскочив на місці й вигукнув: «Що ви сказали?!» Потім витяг блокнот: справді, те саме число! Я був такий здивований і збентежений, що не зразу помітив, як довкола запала цілковита тиша. Коли я підвів голову, люди дивились на мене з боязкою пошаною. Мій сусід пробурмотів «вибачте» і трохи відсунувся.

Усі враз заметушилися, почали розплачуватися і квапливо виходити з бару. Чоловіки чемно знімали переді мною капелюхи й говорили «до побачення», дівчата по-дитячому всміхалися мені. Скоро у барі не зосталося ні душі, крім мене й хазяїна.

— Гм, — озвався він, підійшовши до мене, — вам неймовірно пощастило! Від усього серця поздоровляю вас.

— З чим, власне? — не розумів я.

— З головним виграшем, звичайно!

— Я нічого не виграв.

— Вірно, — підтримав він мене. — Про такі речі не варто бити у всі дзвони. Боюсь тільки, чи не забагато свідків було при цьому. За годину новина облетить усе місто.

Я сказав, що мені буде прикро, коли всі повірять у цю нісенітницю. В мене не було жодного лотерейного білета, отже, про який виграш може іти мова? Однак похитати його впевненість мені не вдалося.

— Уже пізно, — мовив бармен. — Чи не принести вам чогось попоїсти?

Я відповів, що хоч мені й хочеться їсти, однак платити за вечерю немає чим. У відповідь він засміявся і запевнив, що мені про це нічого турбуватись, бо я ж — його гість. Мене це, природно, влаштовувало, і ми вдвох сіли за стіл. Хазяїн старанно пригощав мене, звелів принести ще одну пляшку, а потім заходився розпитувати. Які в мене наміри, що я відчуваю (адже це така несподіванка!) і чи довго пробуду в містечку.

Поступово в бар знову набилось повно людей, з виразу облич яких я прочитав, що вони уже все знали. Я добряче хильнув після тривалої перерви і поступово почав входити в роль. Коли бармен побачив, що бар буквально забитий відвідувачами, настрій у нього став зовсім райдужний. Дедалі приязнішою робилася і його посмішка. Він ляскав мене по плечу і так голосно сипав дотепами, що тільки його й було чути; часом він давав мені такого щирого стусана в бік, що кожен міг подумати, що ми з ним давні друзі.

Аж ось відчинилися двері, і до залу ввійшов проворний невисокий чоловічок із сивим розкуйовдженим волоссям, вольовою лінією носа і блискучими очима. Йому було щонайменше сімдесят років, він трохи сутулився, але голос у нього був дзвінкий.

— Де він? Де він? Ага! Тут. — Чоловічок підійшов до мене. — Так ось ви який! Мені конче треба з вами поговорити, бог мені свідок, що треба. І то негайно!

Бармен відповів, що не буде діла, бо я ще майже нічого не їв і не допив навіть коньяку. Старий був явно схвильований. Він зауважив, що на чарку більше, на чарку менше — це не має значення, а в нього, мовляв, надзвичайно важлива справа, з якою не можна зволікати, бог йому свідок, що не можна. Тоді я сказав, що ладен вислухати його, але старий заявив, що в барі надто людно, і попросив вийти з ним на вулицю. Мені страшенно не хотілося вставати з-за столу, — я не знаю нічого кориснішого для здоров’я, як можливість після тривалих злигоднів хоч на мить відчути себе багатим, — але маленький чоловічок так наполягав, і пошепки, і вголос, що я, зрештою, підвівся й пішов слідом за ним. Бармен провів нас до порога і, привітно махнувши рукою, крикнув, щоб я вернувся до бару.

На вулиці було темно, рвучкий теплий вітер гойдав ліхтарі. Мій попутник сказав, що він приїхав на автомобілі і, коли я не заперечую, ми побалакаємо у нього вдома. Я був трохи напідпитку й залюбки погодився: