Отто Штейгер - Мандрівка до моря

— А що ви, власне, шукаєте?

— Оце і є історія мого батька. Я розповім її вам, і ви дізнаєтесь, що я шукаю. Я абсолютно певен, що нічогісінько тут не знайду, адже воно лежить у нас вдома. Але оскільки я змушений тут сидіти, то краще вже де-небудь шукати, аніж ніде. Як вам здається? Втім, ви маєте освіту? І чи ви багато думаєте? Я не люблю балакати з неосвіченими людьми. Сам я думаю невпинно то про одне, то про інше. Зараз я обмірковую дуже складне питання, вже давно обмірковую. Знаєте яке? Хочете довідатись?.. Я думаю про людину на Місяці. Чи думали ви коли-небудь про це?.. Ніколи?.. Ясна річ: на Місяці ніхто не може жити, тим паче людина. І все ж там вона є, зовсім самотня. Хіба це не сумно? Але я відкрив іще одне… Ага, ви здивовані, ви, я бачу, освічена людина!.. Помізкуйте як слід: якщо на Місяці є людина, то і в людині повинен бути Місяць… На це просто ще ніхто не звернув уваги. І я говорю цілком нормально, як ви маєте змогу в цьому переконатись. Абсолютно нормально, без жодних ознак божевілля! Коли я хочу, то поєдную слова у надзвичайно гарні фрази. І довгі! Це дає мені величезну насолоду; часом, коли журба моя розвіюється, я складаю сам для себе довгі-предовгі фрази. Я вже друкувався у нашій газеті, тобто в газеті того містечка, де я мешкав. Це було тоді, коли автомобіль задавив собаку м’ясника. Я написав цілу сторінку. Ви навіть не уявляєте собі, як це важко: цілу сторінку про собаку, та ще й дохлого; про нього, наприклад, не можна сказати, що він гавкає і таке подібне. Надрукували, звісно, не все, але мені це байдуже. До речі, я оповідаю вам про це лиш для того, щоб ви зрозуміли, що, скажімо, про свого батька я зміг би говорити цілий день.

Я сказав, що в нас, мабуть, не знайдеться для цього стільки часу, і він зі мною погодився.

— Авжеж ні, я тільки хотів вам довести, що я не божевільний, а лише сумний. Ціла сторінка про дохлого собаку! Після мене більше ніхто так не писав. А знаєте, про що я напишу, коли вийду звідси?.. Ні?.. Я напишу довге оповідання. Про що? Та ні про що, просто оповідання. Певна річ, це буде ще важче зробити, але я не боюсь, я — добрий писака. Мені знадобляться найгарніші слова, і багато їх я вже записав, наприклад: «Філадельфія», «чарівний», «отутечки», «радіола». Коли вам спаде якесь на думку, скажіть, будь ласка, мені, я збираю гарні слова.

— Гаразд, я пам’ятатиму про це, але розпочніть уже свою оповідь!

— Згода! Сядьте поруч мене, сюди, ще ближче. Голову, будь ласка, засуньте під лавку… Отак добре. Ви, мабуть, не повірите мені, що я пишу й вірші? Саме так, я часто складаю вірші, і всі вони сумні. Сьогодні я вже видумав два рядки, звісно, їх іще треба відшліфувати, та ось послухайте:

Непогано, правда? Гарні вірші і дуже ніжні… Скажіть, ви нічого не помітили?.. ні?.. нічогісінько? Ах, любий пане, ви не поет, інакше у вас виник би той самий сумнів, що й у мене: а чи не… чи не краще замість мандоліни підібрати щось інше? Передусім я маю на увазі мандарини, можливо, вони краще пасуватимуть до настрою.

Я сказав, що мені особисто подобається і мандоліна.

— Обіцяю вам нічого не міняти, — заявив він, — але, з іншого боку (з іншого боку! Бачите, як я добираю звороти), постає питання, чи можуть мандоліни бути веселими. Доводиться зважати навіть на такі дрібниці, якщо ти справжній поет.

Схрестивши на грудях руки і закинувши голову, Косоокий стояв біля вікна й спостерігав за нами. Обличчя в нього було похмуре, борода настовбурчилась. Я сказав Шукачеві, що, може, краще відкласти нашу розмову, бо я втомився сидіти в такому незручному положенні під лавкою, але він не погодився.

— Ні, — прошепотів Шукач, — зараз я почну. Обережно, за нами стежать! Ворог! Отже, я почну оповідати про мого батька, хоч немало знаю і про діда. Ще раз нагадую, це історія мого батька! Його звали Яном. Чому саме так, мені невідомо. Мій батько колись був молодий і нежонатий. Він багато пив і нічого не робив. Про це він мені сам розказував, отже, можна вірити. Він працював так мало, а пив так багато, що всі люди називали його «п’яниця Ян». Це теж сумно. Він виконував у селі всіляку роботу, але коли приходив по гроші, селяни розплачувалися пляшкою горілки. За горілку батько ладен був робити що завгодно, про це він мені теж сам казав.

Одного дня якийсь селянин гукнув йому: «Гей, Яне, викорчуй на вигоні над потоком пень!Коли ти це зробиш, я дам тобі те-то й те-то і на додачу пляшку горілки». Мій батько попросив дати горілку одразу, але селянин сказав: «Зараз ні, а після того, як усе зробиш».