Отто Штейгер - Мандрівка до моря

Отак працюючи, батько майже не помітив, як минув рік, а потім один за одним збіг цілий десяток. Батько більше не пив. Він купив гарні меблі та деякі інші речі. Згадуючи про скарб, він тепер говорив собі: «Краще замість горілки я куплю садибу, і всі селяни скидатимуть переді мною шапки».

В селі майже всі забули, що колись мого батька звали п’яницею Яном, і він оженився на дівчині, що припала йому до серця. Він сказав їй: «Давай працювати і потроху заощаджувати. Більш я тобі нічого не скажу, тільки давай кілька років як слід попрацюємо, і ми розбагатіємо». Дівчина відказала, що згодна, і вони почали заощаджувати. Аж ось на світ з’явився я. Тоді батьки орендували невелику селянську садибу з кам’янистою нивою; коли вони йшли в неділю погуляти і багаті селяни сиділи на лавках під своїми будинками, батько думав: «Чекайте-но, ось я вам утру носа». Він казав матері: «А що, коли б і ми були такі багаті?» Але вона відповідала: «Добре і так, як є», — і батько погоджувався з нею. Він міркував: «Маючи гроші, ми колись теж зможемо спокійно відпочивати. То навіщо купувати велику садибу, з якою буде тільки зайвий клопіт? Адже ж і так можна дожити віку!»

Минали роки, глечик лежав собі у землі, а батько протягом тижнів, бувало, навіть не згадував про нього. Я виріс (я був рябий і капловухий), а коли став мужчиною, то оженився. Невдовзі після цього — років, мабуть, через два — батько вирішив, що скоро помре. Мене покликали до нього, бо він хотів поговорити зі мною, а всіх інших, тобто матір, братів і сестер, випровадив за двері. Коли ми залишилися наодинці, він запитав:

— Що б ти робив, якби мав багато грошей?

— Це було б чудово! — відповів я.

— Я питаю, що б ти з ними робив?

— Нічого.

— Зовсім нічого?

— Так. Принаймні кинув би працювати.

— Ото ж то, — мовив батько, — я так і гадав. Ти завжди був гульвісою, це ти успадкував од мене. Мати не така. І тому я хочу тобі розповісти, що зі мною колись трапилося.

І він розказав мені все, так, як я оце вам. Наприкінці він спитав:

— Ти збагнув що-небудь?

— Так, —відповів я, —мерщій кажи, де закопаний скарб, він мені знадобиться.

Але він лише посміхнувся:

— Ти гадаєш, я відкрию тобі таємницю? Мовляв, мені вже рясту не топтати, і якщо я вмру, то ніхто не знатиме, де лежить золото?!

Я заперечив, мовляв, він може собі ще пожити, але нехай скоріше назве місце, де закопано скарб, від цього йому полегшає. Проте він знову засміявся:

— Обдумай усе як слід.

Коли ж я запевнив його, що тут думати нема чого, батько мовив:

— Гаразд, тоді біжи пошукай. Скарб лежить там, над потоком, і чекає на тебе. Тобі лишається тільки знайти його.

Більше він не вимовив ні слова і незабаром помер. Всі мешканці села прийшли на кладовище, і пастор сказав, що батько був порядною людиною.

Певна річ, я нікому, навіть своїй жінці, нічого не сказав про глечик, але сам почав шукати його. Вночі я виходив із заступом за околицю й копав у багатьох місцях, а жінка питалася:

— Чого це ти щоночі, коли всі люди лягають спати, бозна-куди вештаєшся?

Я не зраджував таємниці і щоразу відповідав їй:

— Я шукаю одну річ.

Скоро про це дізналося все село, і всі насміхалися з мене. Часто хлопчаки крадькома рушали вслід за мною й, коли я починав копати, зненацька вискакували з-за кущів і горлали:

Після цього я припинив свої нічні мандри, але натомість почав шукати потайки в інших місцях: дома, в лісі, навіть у церкві. Оскільки ж скарбу ніде не було, я ставав дедалі сумнішим, аж поки одного дня не схопили мене і не привезли сюди. Звісно, вони це зробили, бо теж знають про скарб (хто, наприклад, вам про це сказав, хто, мій любий?) і самі хочуть його знайти! Але я їх випереджу, бо шукаю невпинно, навіть зараз, шукаю скрізь, де б не був. Золота тут, звісно, немає, але краще шукати хоч тут, аніж ніде! Як ви гадаєте?

— Я радий, пане професор, що ви повернулися. Признаюсь, мені вас бракувало. Як, власне, посувається моя справа? Чудово, це мене тішить; але з іншого боку, якщо говорити правду, я з острахом чекаю хвилини, коли вже зможу піти звідси. Знову опинитися за мурами лікарні, після тривалої заборони полювати один на одного, що діє на території божевільні, знову бути відданим усім на поталу — мені будуть непереливки. Вас не було тут дванадцять днів? Навіть чотирнадцять? Що, що? Ви розповідали колегам про мій випадок? Це вельми люб’язно з вашого боку, пане професор. Хто знає, може, в такий спосіб я проторую собі шлях в літературу (принаймні в спеціальну), і я вас дуже прошу, з’ясуйте, будь ласка, чи не змогли б ви передати мене вашим колегам, коли вже не знатимете, що зі мною робити. Звичайно, не як людину, а як випадок; в цьому я вбачаю якусь можливість очиститися від нікчемної буденності. Я починаю усвідомлювати, що сенс мого життя, моє покликання — бути випадком!