Отто Штейгер - Мандрівка до моря

— Бабуся — зла жінка, — пояснив він мені, — і нічого проти неї не вдієш. У цьому місті всім, бог мені свідок, командує вона одна. Вона хоче, щоб я збанкрутував, а чому — про це знаю лиш я. От вона і стежить пильно за ходом моїх справ.

Стара вирішила показати йому свою силу, коли він спробував позичити десь грошей для здійснення своєї ідеї. Йому скрізь відмовили, тому що ніхто, навіть місцеве відділення банку, не наважувався допомогти йому всупереч Бабусиній волі.

— Отакі-то мої справи, —пояснював він далі. — І ось з’явилися ви! Вас ніхто не знає, але всі гадають, що ви — багатій. Цього досить! Тепер вислухайте мою пропозицію: ви вступаєте до мене в пай, і я роблю вас своїм компаньйоном… Стривайте, стривайте! Дайте закінчити… У вас і в мене будуть однакові паї. Саме з вашою допомогою, бог мені свідок, я одержу гроші.

Я відповів, що все це — лише гра уяви, що я не маю ніяких грошей і ніхто не дасть мені в кредит навіть кухля пива; але він запевнив мене, що все буде гаразд, і я повинен допомогти йому.

— Завтра ми підемо до нотаріуса й підпишемо контракт. Потім у банк. Ні, вам зовсім не доведеться брехати, в цьому немає жодної потреби. Ви тільки будете присутні. Все інше — мій клопіт!

Я сказав, що на мене чекає мандрівка і що я не можу зв’язувати себе словом, але він не зважив на мої аргументи.

— Ага, іще одне, — мовив він, — я старий і довго, мабуть, не протягну. Після мене все успадкуєте ви. І дім, і майстерню. У мене немає рідні, отож завтра я перепишу свій заповіт.

Я відчув страшенну втому й кінець кінцем погодився, Він тут-таки дав мені грошей, щоб я купив собі нове вбрання, і повіз мене до готелю. Зустрітися ми домовились наступного дня перед полуднем.

Таке вже літо у цих краях: кілька днів стоїть спека, а потім без упину періщить дощ. Світ ніби тоне у воді.

Лікар кудись поїхав. Як сказала мені пізніше дівчина-Полум’я, — на якийсь міжнародний конгрес. Правду кажучи, я трохи пишаюся, що нашу країну представляв саме він. Свій обов’язок він виконає добре, за нього я абсолютно спокійний. Як може підвести часом зовнішність! Наш лікар — людина мисляча, зараз у мене щодо цього вже нема ані найменшого сумніву! Два тижні лікаря не буде, і мені бракуватиме його. Я дуже звик до нього. Невже він не міг хоча б натякнути, що поїде кудись?! Адже останнім часом ми справді заприязнилися.

Сьогодні я знічев’я залицявся до Полум’я. Сказав дівчині, що її чудове волосся нагадує розпечену лаву. Бона запитала, невже я нічого не бачу в ній, окрім волосся і колін, що говорю тільки про них.

— Бачу, — відповів я, — але в моєму становищі не личить про таке говорити. Однак перш ніж піти звідси, я будь-що занурю руки в ваше волосся.

— Глядіть не обпечіться, бо моє волосся — це розпечена лава, не забувайте!

Дівчина, безперечно, знає, що вона гарна (щоправда, в неї трохи завеликі очі, але я вже звик). А тому я кажу їй, що вона розумна, може, вона того й не відає. Дівчина посміхається, і я веду далі:

— Я дав собі слово не закохуватись у вас.

— Охоче вам допомагатиму, — каже вона, але я відчуваю, що вона жартує.

Пополудні (дощ сіє й досі, правда, не такий густий, як кілька днів тому) у мене відбулася розмова з Шукачем. Надворі довго гуляти не можна, нам це заборонено, та й немає великого бажання мокнути на цьому млявому дощі, якого майже не помітно, а тільки чути, як він хлюпоче у ринвах. Ми сидимо в залі і, щоб якось розважитись, час від часу обходимо попід стіною навколо будинку або пробираємось аж до сарая; та світ скрізь однаковий — старий і мокрий.

Косоокий незадоволений мною, бо я так і не вислухав розповіді Шукача. Недавно він зупинив мене й запитав:

— Ну, що ви скажете, юначе, про цю історію?

Довідавшись, що я і досі не знаю про неї, він, сильно скосивши очима, вигукнув:

— Вам, молодий чоловіче, потрібен щабель! Так, щабель! Не набридайте мені. Я не щабель, а вершина!

Тому сьогодні я, нарешті, мав розмову з Шукачем; знайшовши його під однією з лавок, я сів поруч нього. Він одразу ж почав просторікувати. Дивна річ: люди тут говорять не так уже й безглуздо, як звичайно гадають. Тільки надто докладно про все оповідають і охоче відхиляються од теми (я вже також перейняв цю звичку).

Однак Шукач оповідав досить лаконічно. Насамперед він признався мені, що це не його власна, а батькова історія.

— Авжеж, авжеж, — почав він, — те, що робить мене таким невеселим, — не моя особиста справа. Зі мною такого не буває… Невже я видаюсь вам божевільним?.. Ні?.. Мабуть, що ні… Ото ж бо воно і є, це сумно, мені бракує слів, щоб пояснити, як це сумно. Ви тільки подумайте, любий пане, вдома у мене лишились дружина і троє діток. Чудові дітки, всі троє… а батько тут! Що вони можуть сказати в школі?! І чим, скажіть на милістъ, чим усе це скінчиться? Ви, напевно, вже знаєте, любий пане, що я — сумний; але коли я думаю про жінку й діток, то ще більший сум огортає мене. Уявіть собі: мене тримають у лікарні тому, що я сумний, а я сумний, бо не можу піти звідси!