Отто Штейгер - Мандрівка до моря

— Звісно, вдома краще. Гадаю, у вас знайдеться щось випити?

Тільки-но я зачинив за собою дверцята, як машина рушила. Сидячи на самому краєчку сидіння, старий тримався за руль обома руками, наче обіймав кохану. Він весь час мовчав, тільки раз запитав мене:

— Ви вже були у Бабусі?

— Ні. З якої це речі? І взагалі, чого ви всі тут з глузду з’їхали з цією «бабусею»? Скрізь тільки й балачок, що про неї!

Він їхав досить швидко, то різко гальмуючи на перехрестях, то знову натискаючи на повний газ.

— Коли ми приїдемо до мене, я вам усе поясню, — відказав він. — В мене є для вас цікава пропозиція; свідок мені бог, що є.

Старий жив на околиці міста, в гарненькому будиночку, що, як і його хазяїн, був невеличкий. Через садову огорожу, — заввишки не більш як півметра, — дорослому чоловікові, мабуть, легше було б переступити, ніж нахилятися, щоб відчинити хвірточку. Старий, однак, акуратно відчинив її і, тільки-но ми увійшли в двір, відразу ж замкнув на замок.

В кімнаті, до якої ми зайшли, панував страшенний безлад: скрізь лежали порозкидані якісь плани, креслення, предмети туалету, посуд і книги. Щоб зробити хоч невеличкий прохід, він просто відсунув усе це вбік і зауважив:

— Отут я мешкаю. Відразу скажу вам, що я старий парубок і живу сам. До цього розгардіяшу я вже звик, бог мені свідок, що звик! Поруч із цією кімнатою — моя майстерня, я покажу її вам пізніше.

Коли ми посідали, старий налив вина і одразу ж почав викладати свою пропозицію.

— Я чув, що на ваш білет випав головний виграш лотереї. Тому…

— Нічого подібного, — перебив я його.

І розповів, як виникло це непорозуміння. Старий кілька разів провів рукою по сивому волоссю, і обличчя його осяяла посмішка. До речі, посмішка в нього теж була досить своєрідна: все його лице враз укрилося безладним плетивом зморщок. Він заплющив очі, і обличчя його прибрало пустотливого виразу, як у хлопчиська, що обмірковує якусь нову витівку.

— Але ж люди в барі, вони повірили в це? Я відповів, що марно силкувався переконати бармена в тому, що тралилось непорозуміння.

— Чудово! — вигукнув він. — Просто грандіозно! Значно краще, ніж я сподівався.

І тут старий розповів мені свою історію.

Він робив фігурки садових гномів, і справи в нього йшли непогано. Його гномів охоче купували і на батьківщині, і в інших країнах, особливо в Америці — почасти за їх колоритність, але переважно за радісний вираз, якого він умів надавати їхнім обличчям. Протягом низки років йому, як кажуть, велося просто-таки добре. Спочатку він сам виробляв фігурки гномиків у підвалі будиночка, але невдовзі спорудив майстерню, в якій працювало п’ятнадцять спеціалістів, так би мовити, гноморобів.

Та раптом попит на гномів припинився. Чи то їх витіснило телебачення, чи, може, частіше стали лити влітку дощі, ясно було лиш одне — люди менше тепер приділяли уваги оздобленню своїх садів. І сталося це зовсім не тому, що знизилася якість фігурок; вони були чудові, як завжди, весело усміхнені.

Якось уночі, коли він заклопотано стояв біля вікна й дивився в залитий місячним сяйвом сад (прямо перед ним височів здоровенний гном, зображення якого прикрашало, наче герб, паперові бланки фірми), у нього майнула думка, що гномам бракувало життя. Вони були зовсім непорушні й тому невдовзі набридали своїм власникам. Здавалося, що може бути простіше, як умонтувати в кожну фігурку механізм з пружиною? Але, добре помізкувавши, мій старий відкинув цей найпростіший і найлегший план, що свідчило про його велику комерційну далекоглядність і усвідомлення відповідальності митця. Він зробив правильний, висновок, що люди в наш час надто інертні для того, аби заводите щодня своїx гномів і щонайменше раз на тиждень змащувати механізм. Його пускатимуть у рух всього раз або двічі на рік, коли в гості приходитимуть діти. Механізм заржавіє, а гном з іржавою пружиною всередині стане ще менш привабливим, аніж зовсім без неї.

І от, я не хочу зупинятися на деталях (мені маленький чоловічок послідовно описав кожний етап розвитку), він зважився нарешті на сміливий, прямо-таки відчайдушний крок — задумав створити гнома майбутнього, з невеличкою губкою в шапочці. Губка під час дощу мала набухати і приводити в рух механізм, який одразу ж піднімав руки гнома. Як тільки губка висихала, фігурка опускала руки.

Але саме в цей радісний момент його спіткала невдача: він накликав на себе гнів Бабусі якоюсь реплікою, що невдовзі дійшла до її вух.