Отто Штейгер - Мандрівка до моря

Бабуся збавляє мені віку. І знаєте за що? Одного разу я сказав, що боятися її просто смішно. Адже ніхто за останні роки ні разу не бачив її і, можливо, вона давно померла, а страх перед нею — просто забобон. І раптом того дня, коли банк не тільки відмовив мені у збільшенні позики, але й пригрозив, що не видасть навіть повністю тієї суми, яку мені пообіцяли, вона подзвонила.

— Я привид, — сказала вона. — Ну що, добився ти свого, чи, може, люди просто забобонні?

— А ви справді вірите, — перебив я старого, — що завдяки мені банк видасть вам гроші? Якось аж дивно.

— Ви просто не знаєте людей.

— Скажете, що у мене головний виграш? Він розсміявся, ворухнув губами й поквапно озирнувся.

— У цьому, бог мені свідок, не буде потреби. Я лише покажу контракт, де зазначено, що ви — мій компаньйон, який одержуватиме п’ятдесят процентів прибутку. Мене тут знають як людину обережну, і це переконає навіть найбільшого скептика в тому, що ви — багатій. Я сам залагоджу справу, ви мовчатимете. А втім, можете навіть повторити, що нічого не виграли; ви здобудете славу бувальця, але вам все одно ніхто не повірить. У такому місті, як наше, однісінький необдуманий рух може позначитися на житті людини. Мене не здивує, коли ще сьогодні ви одержите від Бабусі якусь звістку.

Владнавши справи у нотаріуса, ми зайшли до банку, і мій компаньйон сказав, що хоче бачити директора. Службовець повів нас до нього. Скрізь було чисто і прохолодно, як у госпіталі.

Директор, пихатий, як верблюд, сидів за своїм бюро. Старий одразу перейшов до діла:

— Я взяв оцього пана (він назвав моє прізвище) собі в компаньйони. Ось наш контракт, погляньте, коли бажаєте. Як бачите, обставини змінились. Одне слово, зараз нам потрібні гроші, щоб розширити виробництво.

Прочитавши контракт, директор звернувся до мене:

— Отже, ви маєте намір тут осісти? Я радий цьому і дозволяю собі висловити надію, що свої фінансові справи ви влаштовуватимете теж через наш банк. Особливо ж радий, що ви віддаєте свої кошти і здібності у розпорядження нашого друга. Він чудовий підприємець і заслуговує на всіляку підтримку.

Мій компаньйон, відчувши, що справу виграно, іронічно зауважив:

— Не так давно ви відмовили мені у будь-якій допомозі.

Директор, як і досі, звертаючись тільки до мене, пояснив:

— У нас були для цього певні причини: деякі труднощі на грошовій біржі, перспективи підвищення облікових ставок і… — нарешті він звернувся до Вивірки, — скільки вам потрібно?

Той скорчив зневажливу гримасу і назвав таку жахливо високу суму, що я аж розгубився. Однак директор спокійно запитав:

— Вам необхідна саме така сума?

— Так, — Вивірка скривив губи. — Зважаючи на велику кількість замовлень, ми змушені будемо розширити виробництво.

— Ви хочете побудувати нові цехи? Але ж у вашому становищі… я маю на увазі… чи не спричиниться це до певного роду ускладнень?

— У зв’язку з тим, що Бабуся скупила всі навколишні землі? Нас це не обходить, ми будемо надбудовувати майстерню.

Одним словом, за годину кредит був відкритий. Коли я повернувся до готелю, на мене чекав кремезний чоловік; йому було доручено привезти мене до Бабусі. Мовляв, вона хоче зі мною поговорити. Ми поїхали на околицю міста. Стара розкішна карета без особливих труднощів подолала досить крутий спуск, і в кінці березової алеї вималювався невеликий замок у стилі барокко, з зубцями і баштами.

Можете собі уявити, як мені кортіло познайомитися з Бабусею. Коли кремезний чолов’яга провів мене до неї, вона лежала чи, точніше, сиділа в ліжку; її сиве ріденьке волосся прикривав чепчик. Тільки-но я увійшов, як вона швидко підвела голову, окинула мене своїми жвавими очима й мовила:

— Сідайте! За кілька хвилин я закінчу пасьянс!

Я оглянув кімнату. Саме такою уявляєш собі кімнату старої жінки. На стіні висіли дві темні картини в позолочених рамах, поруч із ними — кілька старих фотографій; біля вікна — крісло на роликах; купа подушок та безліч гарних дрібничок. Стара поринула в пасьянс, зрідка б’ючи себе картою по синюватих губах. Зненацька вона запитала:

— А ви любите пасьянси?

Я відповів, що ні, й подумав, що в неї глибокий і низький голос, майже як у чоловіка. До розмови з нею можна було сподіватися, що в цієї сухенької старої голос сварливий і різкий.

В кімнаті панувала півтемрява, і мене почав змагати сон; я з усіх сил витріщав очі, але не міг побороти дрімоти. Раптом мене розбудив голос Бабусі:

— Прокиньтеся! При дамі хропіти не годиться.