Отто Штейгер - Мандрівка до моря

У нього теж був батько, але про нього говорити нема чого, бо той був бідний, отож його, само собою розуміється, забули, тоді як син, скориставшись своїми здібностями, за короткий час нажив величезне багатство, за що і одержав титул дворянина. Однак його нащадки мало дбали про збільшення маєтку, а тому їх у фамільній хроніці згадують лише побіжно або й зовсім пропускають. Адже ви знаєте, як це робиться у багатих: батько набуває майно, не гребуючи ніякими засобами; син, дещо соромлячись розбійницького минулого старого лицаря, набирається культури; онук розкошує і розтринькує рештки успадкованого майна.

У нашій фамілії, на щастя, знайшовся ще один енергійний чоловік — його портрет висить на стіні праворуч, — який нажив величезне багатство работоргівлею. Батько з гордістю оповідав нам, що свого часу це був дуже відомий работорговець. Щоправда, батько гидував словом «раб», віддаючи перевагу виразові «чорне золото». Від багатства, набутого внаслідок торгівлі «чорним золотом», на щастя, дещо збереглося й понині. Оце і вся історія моєї родини.

А тепер повернімося до Торохтія (гадаю, мені краще й надалі називати його Торохтієм, бо я вже так звикла). Отже, ми обоє залишились неодружені, і пізніше він на мене просто не зважав. Так, наче мене взагалі не існувало. Та коли він, окрім усього іншого, почав ширити по місту чутки, нібито я померла, зотліла, — а він чудово знає, що я переживу його, — я вирішила поставите його на коліна. Адже жінка вибачить чоловікові будь-яке шахрайство, якщо він любить її, але вона ніколи не подарує йому байдужості.

Я хотіла зламати Торохтія, щоб він прийшов сюди, до мене. Йому не довелося б просити ні про що, я відразу ж допомогла б йому. Мені хотілося лиш одного: щоб він прийшов прохати допомоги саме в мене. І ось з’являєтеся ви і зводите нанівець усі мої розрахунки!

— Я дуже шкодую, — сказав я.

Та Бабуся, мабуть, не слухала мене.

— Виходить, він знав, що грошей у вас немає, і все-таки рискнув. Банк, звісно, впіймався на гачок?

— Авжеж.

— Чудово. Правда ж? Він просто геніальний! Він — сонечко у цьому кублі попелиць. Поздоровте його від мого імені. Але нехай не здумає приплентатися сюди, тепер я вже не хочу його бачити. Волоцюга нещасний, як у нього рот розкрився сказати, що я зотліла, що я — забобон! І все-таки цей чоловік, якого я любила, геніальний, правда? Перекажіть йому також, щоб не тішив себе надією, що я помру раніше за нього. Він не матиме такої приємності. А знаєте, чим я займаюся цілі дні, коли не обмірковую планів про те, як вдихнути хоч краплину життя в оце кладовище, що простяглося отам, внизу? Я розкладаю пасьянс або перегортаю газети й вишукую повідомлення про смерть. Це приносить мені насолоду. Час від часу тебе ніби щось шпигає, коли натрапляєш на ім’я знайомого, ніби укол шприца із животворною сивороткою.

«Від чого ж це воно? — міркуєш. — Серце? А в мене серце, дякувати богові, здорове. Печінка? Не треба було стільки пити!» Ах, молодий чоловіче, життя — це захоплююча штука.

Мабуть, давно вже не балакала стара так довго; на щоках у неї виступили червоні плями. Вона розгладила зморшки на покривалі й мовила:

— Підсуньте, будь ласка, під мене подушку. Не так далеко… тепер добре. Коли приходиш у гості до старої, розбитої паралічем жінки, не слід забувати, що, може, доведеться і прислужитися чимось.

Я відповів, що радий їй допомогти, однак Бабуся заперечила:

— Не кажіть дурниць! Я добре розумію, що молодому, здоровому чоловікові це неприємно; навіть гидко. Але нічого не вдієш. Втім, з цього приводу можете мені не співчувати. На той час, коли мені відібрало ноги, минула вже чимала частина мого життя. Та й коли б мене не розбив параліч, я все одно проводила б свої дні у цій кімнаті. Бо що ж іще можна робити? Ходити до міста? Я і без того чудово знаю містечко і його мешканців. Щоранку бачу, як, згорбившись, крокують на роботу чоловіки; вони привітно знімають капелюхи, статечно кивають головою, задоволені з себе і з своїх бездоганних манер. А ще раніше я бачу жінок, які відчиняють вікна й вивішують постелі — цей символ доброчесності господині.

— Чому ж ви не виїдете з містечка, яке вам так остогидло?

— А куди я подінусь? Весь світ — це свого роду містечко із своєю Головною вулицею, де виставляють себе напоказ везучі й самовпевнені люди.

— Здається, ви не дуже полюбляєте щасливчиків!

— Авжеж. Я вам ось що скажу: чорт штукар. Забажавши поглузувати з чоловіка, він дав йому брата — самовпевненого й пихатого, що все знає і на все має готову відповідь. З усіх гатунків людей найогидніші самовпевнені. Що вам іще сказати? Я постаріла і втомилась; у мене не вистачає навіть сили на справжню зненависть. Ви маєте рацію! Залишайтеся тут! Будете удвох шарпати цих соньків, здуватимете порох з їхніх бюро. На це й мені цікаво буде поглянути, заради цього варто пожити ще кілька років.