Отто Штейгер - Мандрівка до моря

Я опанував себе і ледве встиг подумати, що в цьому містечку живуть справді-таки дивні люди, як стара вигукнула:

— Чудово, от і кінець! — І подзвонила. Ввійшла одягнена в сіре вбрання несмілива дівчина.

— Я закінчила. Забери карти. — Обернувшись у мій бік, вона сказала: — Це — Мишка, моя онука. Познайомтеся!

Дівчина зробила легенький кніксен, спритно зібрала карти й зникла за дверима.

Якусь мить стара мовчки розглядала мене, і мені здалося, що на її зморшкуватому обличчі блукає посмішка: десь в очах, у куточках губ чи, може, навколо гострого носа.

— Он ви який! — мовила вона. — За те, що ви зуміли розворушити тутешніх соньків, вам можна багато дечого вибачити. А тепер кажіть прямо: вам справді випав головний виграш чи ні?

— Хіба це має значення?

— Для вас — так, для інших — ні, бо містечко все одно скоро засне знову. Але було б добре, коли б ви нічого не виграли і це була б тільки людська віра!

— Ніколи не слід нехтувати можливістю зміцнити віру людини в добро.

— Ви гадаєте, що гроші — добро?

— Принаймні щось корисне, а для більшості людей — це те саме.

— Браво! Ви маєте рацію. Ну що ж, дурнем вас не назвеш! А ви, мабуть, уже чули, що я — зла відьма?

Я відповів, що чув щось подібне, і тоді вона знову вигукнула «браво!» — мовляв, окрім усього, я ще й чесна людина.

— Якщо ви ще якийсь час поживете в нашому місті, то на спомин про вас почеплять меморіальну дошку. Але сподіваюсь, ви не маєте наміру тут оселятися?

— Якраз навпаки!

— Виходить, мене проінформували правильно. Ви разом із Гномом будете виробляти гномів? — І вона засміялась, хихикаючи, наче дитина. — Вам не слід було погоджуватись,— додала трохи згодом. — Чи усвідомлюєте ви, яке чекає вас тут життя? Ось ви посиділи у мене щонайбільше півгодини і вже почали куняти. То хіба ж ви зможете просидіти усе життя в цьому закутні, де набагато нудніше, ніж у моїй кімнаті? Тут так нудно, скажу я вам, що навіть пастор позіхає за кафедрою. Це не для вас — нехай мерці ховають своїх мерців. Тікайте звідси!

Я пояснив, що в мої наміри аж ніяк не входить залишатися в містечку назавжди, і розповів про свою мандрівку до моря. Мишка принесла чай, і стара запитала:

— Ви любите чай?

Я відповів, що люблю, і коли ми знову залишилися в кімнаті удвох, продовжив свою розповідь. В думці я запитував себе, навіщо я про все це оповідаю і чому саме їй? Ви, пане професор, зараз уже знаєте мене як облупленого: варто мені вимовити перше слово, як потім я вже не можу зупинитись. Словом, я розповів їй усе, а також дивний сон під яблунею.

— Отже, ви справді нічого не виграли? — вигукнула вона.

— Ні. Але прошу вас тримати це в секреті, бо мій компаньйон потрапить у скрутне становище.

— Так воно й повинно статися. Я тільки цього й домагаюсь!

— Чому?

Посміхнувшись, вона глянула на мене.

— Тому, що я стара і зла жінка. Хіба цього не досить?

— Ні, я в це не вірю.

— Тоді я вам поясню дещо, але спершу скажіть: ваш компаньйон (до речі, я називаю його Торохтій знає, що у вас немає грошей?

— Так, він про це знає.

Я сказав, що прозвав свого нового знайомого Вивіркою, і стара погодилась, що Вивірка йому теж личить, можливо, навіть більше, ніж Торохтій.

Бабуся поклала свої синюваті руки зі здутими жилами і крихкими нігтями на покривало. Калька разів задумано кивнула головою, а потім тихо мовила:

— Отже, він знав про це, негідник! Як це схоже на нього. Я теж хочу розповісти вам таємницю. Ніхто, крім вашого компаньйона, не знає про це: я на кілька років старша за нього, але він любив мене. Чи любила його я — не має значення. У всякому разі, багато років тому я відмовила йому, тому що мої батьки мали гроші, а його — ні. Ми обоє залишилися неодруженими. — Трохи примруживши очі, вона поглянула на мене, і знову ледь помітна посмішка промайнула по її обличчю. — Незабаром мені стукне вісімдесят, — вела стара далі, — але я і без окулярів бачу подив на вашому лиці. Ви тільки що подумали про мою онуку. Так, я зганьблена дівчина, у мене була дитина. Але ж ми багаті, а багатим залюбки пробачають і не таке. У мене була дочка. Вона давно померла, так само як і її чоловік. Під час війни.

— Якої?

— Не пам’ятаю. Під час якоїсь із воєн… Зять помер у лазареті від тифу, бідолашний. А він так хотів полягти смертю героя!

— І ви прожили тут усе життя?

— Мій батько купив цей огидний будинок ще до мого народження. Розповісти вам про моїх предків? Гаразд, охоче це зроблю, давно вже я не балакала з розумною людиною. Отже, у мене були предки. Двоє з них висять он на тій стіні. Хоч тут і темнувато, але ви можете роздивитися їхні обличчя. «Лівий, отой, що з бородою, — це, так би мовити, засновник нашої династії. Ми встаючи і лягаючи мусимо дякувати йому — так учили мене в дитинстві. Це він вивів нас із драговини бідності й невідомості на світлі простори, ставши під час другої Нідерландської війни 1 Війна між Англією та Нідерландами в 1665 — 67 рр., яка велася за переділ колоніального панування. Після неї до Англії відійшла голландська колонія в Північній Америці — Нові Нідерланди. , завдяки відсутності докорів сумління, кимось на зразок скарбника в армії Людовіка XIV 2 Людовік XIV — французький король (1643 — 1715), правління якого було періодом найвищого розквіту абсолютизму у Франції. .