Вісім. Жіноча мережева проза

Невже він так і залишиться любов'ю мого життя?

«Ти зрозумієш, що це справжня любов, коли полюбиш чоловіка сильніше за С 2Н 5ОН». Ну-ну.

Гм, власне, про що це я. Ага, про дівчинку.

Багато мільйонів років тому позаґендерна хромосома X перехворіла на мутацію, а оклигавши, виявила певну відмінність, радше недостатність звичних їй генів; відтоді вона почала називатися Y (прибравши з назви четвертину, аби символізувати втрату).

Щоб якось прикрасити походження пари XY, Господь вигадав історію про ребро Адама, хоч ніяких ребер тоді (і десятки, ба навіть сотні років по тому) не було. В моїй редакції біблійна історія про Адама виглядала б так:

«Сперечатися про те, що було першим — курка чи яйце, — немає сенсу. Звісно ж, спочатку було яйце, адже воно набагато більше схоже на різноманітні одноклітинні організми, аніж курка. На п'ятий день Земля була населена самими лише яйцями — од риб'ячих до чоловічих. А на шостий день з пари чоловічих яєць проріс чоловік Адам.

Так на землі з'явилося людство».

Одне слово, волею Господа, природи й еволюції партеногенез поступився насидженим місцем статевому розмноженню. Геометрично-прогресовані наслідки цієї події спостерігаємо й досі. Носії ікс-ігреків мутували поколіннями. Вчені стверджують, що втрачені гени відповідали за мудрість, емоційність, гнучкість інтелекту, натомість ікс-ігреки відібрали в дубль-іксів твердолобу логіку, фізичну силу і товстошкірість.

Отже: заплутані у волоссі банти, нудні до оскомини «дочки-матері», задирання спідничок, вугрі, набухлі груди, місячні, дефлорація, зголювання волосся на тілі, салони краси енд фітнес-клуби, тести на вагітність, плітки, вагітність, пологи, діти, нерви, складки на животі, зсохлі груди, зморшки, клімакс, старість, пііііііііі…

Війна світів — Марса і Венери — це цікаво.

Дякую тобі, Боже, що я не мужик.

Він витягує мене з ванни, згрібає в оберемок і несе в ліжко. «Дуже смачно пити розчинену в окропі пилюку бразильських доріг і заїдати її натуральним квітковим медом…» — шепочу я і прислухаюся, як нарізно хилитаються мої розслаблені члени — балам-балам — голова — руки — балам — нога — балам — нога… Спати не хочу. Лягає поруч. «Я тебе ненавиджу», — мимрю я і притуляюся носом до його плеча. Дощ — чи пиво? — розріджує мій мозок…

Хррр…

Божі єзуїти ладану синтезують єресь…

Задовго до того, як вона почала виконувати свою болючу місію матері усього людства, ба навіть ще перед тим, як пан Господь надумав виліпити її з кавалка Адамової кістки і вдихнути в її легені трохи свого божественного кисню, Єва мешкала в знятій малометражній квартирі панельної багатоповерхівки десь у нутрощах спального району великого міста. Вочевидь, років із сорок тому — десь у часи розквіту недосоціалізму — якийсь скромний архітектор середнього віку середньої зовнішності середнього доходу ніс у кишені справедливо зароблену премію за макет новоспланованого району площею в один га, і за ці пройдені десятиліття виснажені стіни дали притулок не одному поколінню. Втім, з незрозумілих причин одна тринадцятиметрова квартира дочекалася свого першого мешканця аж коли Єва відімкнула потерті двері з пресованої тирси, а надворі вже панувало літо третього тисячоліття згідно з загальновживаним календарем.

Сусіди видавалися Єві дивними, детальками в табакерці, бо кожен з них був надто сконцентрований на якійсь одній справі: найвіддаленіша сусідка вважала за обов'язок витирати мокрою шматиною підлогу після будь-якого мешканця, відвідувача чи випадкового перехожого, котрий мав необережність ступити ногою на поверх; з-за інших дверей постійно линув стійкий запах пересмаженої соняшникової олії, ймовірно, вказуючи на присутність завзятого куховара; третя жаліслива жіночка регулярно силкувалася втулити Єві свіжі овочі з власної грядки десь за містом (овочі ті, втім, потому спокійно конали в целофанових торбинках на балконі Євиного помешкання, бо та вирізнялася неабиякою ледачістю до господарювання загалом і готування зокрема); зрештою, останню квартиру на поверсі займала не вельми привітна особа невизначеної статі і віку, яка, зачувши кроки або брязкання ключів на коридорі, прочиняла двері і буркала в щілину тихі прокльони. Так уживаючись зі сусідами, Єва трохи переймалася власним незалученням до справ (а радше — Справи) будинку, бо ніяк не могла визначитися з належною їй функцією; зрештою, згаявши трохи часу в роздумах, Єва дійшла висновку, що її лепти загальна Справа не потребує.