Вісім. Жіноча мережева проза

Хтозна-скільки часу б минуло в повільному, млоснуватому, з присмаком олії існуванні, якби одного вечора не завітав до Єви чоловік. Він стояв з кількома торбами перед дверима квартири і мовчав. «Ти ж розумієш, що якщо я зараз зайду, то вже тебе не залишу?» — нарешті чи то спитав, чи то ствердив він і позіхнув; Єва розуміла.

З появою чоловіка, який цілком виправдано претендував на шість з половиною метрів квартири і на додачу — на Євине тіло, її побут зазнав майже катастрофічних змін; зрозуміло стало також, яка участь у Справі будинку їй була вготована: либонь, давно позбавлені здатності відчувати сусіди мимоволі ставали свідками виявів усіх людських почуттів од кохання до ненависті; зрештою, Єва й сама, будучи їх генератором, не могла б дати визначення жодній з емоцій. Попри зашкалювання усіх можливих переживань, Єва почувалася щасливою (хоч щастю визначення дати не могла), вмочувала пензля в горнятко з чаєм і сьорбала з горняти з каламутною водою для акварелі, плела синтетичні шкарпетки для чоловіка, стригла йому нігті і мила голову, й навіть намагалася зготувати харч з дарованих сусідчиних овочів. Адам — а саме так звали чоловіка, бо як ще могли його звати — інколи всупереч своїм обіцянкам залишав Єву наодинці, переважно надвечір, і тоді та божеволіла від страху, коли в темряві за вікном раптом спалахували блискавки чи кинуті згори недопалки; звуки і запахи сусідів зникали, і в тісній кімнаті вміщалися всі привиди цієї половини світу, а на ранок Єва знаходила поламані ножиці або пір'я, або грудки глини на підлозі, або ще якісь свідчення чужого перебування, і лякалася ще більше, незважаючи на знайомий присмак олії в повітрі.

За певний час Єва завагітніла: була певна, бо привидівся слизький, чорний, з порізаними боками в'юн на шиї в Адама; в'юн нагадував іспанський комірець, і Єва занурювала пальці в прорізи і вищипувала свіже м'ясо. Незабаром з зародка в її лоні стала розвиватися трава, скошена, спресована акуратним маленьким тюком з розчавленими кониками-стрибунцями всередині, дбайливо перев'язана шпагатом і майже готова народитися на світ; і коли одного дня з грудей Єви потекла кров, а з піхви — молоко, Адам перерізав шпагат, і у квартирі з'явилося маленьке біле кенгуру, а потому невідомо звідки ще й середньовічний блазень, і незнайомі хлопці з оголеними спинами…

Шість чи сім тисяч років потому вчені знайшли Єву. «Мітохондріальна Єва», — сказав один з них асистентці, і та, не перепитуючи, слухняно записала: «іпохондріальна Єва».

Раптово прокидаюся. Вдруге за сьогодні, здається. А може, сьогодні — це вже завтра. Who cares?

Годинник показує пів на третю.

За вікном дощові сутінки.

Адам гримить посудом на кухні.

— Ти не на роботі?

— Вирішив залишитися з тобою.

— Ну й дарма.

Я хочу його вдарити. Зробити боляче, просто так. Схопити за волосся і тріснути обличчям до газової труби. Наступити гострим каблуком на мізинець. Копнути в пах. Запхати його руку в окріп з картоплею.

Пристрасть з часом переростає в жорстокість.

Коли він пішов, мені було цікаво дивитися на цівку власної крові з носа.

Було приємно малювати ножицями по шкірі.

І просто з'їхати з глузду.

Але я зробила найлегше: померла. Потім я поховала мене в маленькій труні на глибині два метри в закинутій частині серця. Трохи згодом довелося робити ексгумацію тіла для уточнення причин смерті. З досадою я виявила, що поховала мене живцем: руки були в синцях, стінки труни подряпані, мереживо на сукні порване. Поспіхом я забила віко цвяхами і зіпхнула труну назад до ями; поки закидала яму різним мотлохом, чула мій стогін. У звіті довелося записати: «Причини смерті не встановлені».

Інколи ночами десь глибоко з грудей долинають глухі удари і плач. Починаю думати про осиковий кілок.

Взуваюся, виходжу з квартири. Пивоооооо.

Я люблю сонячні окуляри — вони створюють ілюзію затишку для обличчя, а ще в них не видно твого погляду, тому зараз, у вагоні метро, розглядаю обличчя пасажирів. Здається, на час користування «швидким та зручним видом транспорту» всі люди швиденько розселяються по різних планетах, і, якщо напружитися (звісно ж, перед тим випити кілька літрів пива, покурити або просто натягти на носа червоні окуляри), можна побачити прозорі скафандри на кожному пасажирі. Я навмисно стою осторонь, боячись пошкодити крихку оболонку скафандрів, бо, мабуть, з них може висипатися якась космічна зараза, меркуріанська вітрянка чи там альфа-центаврський грип абощо, або й навіть банальні глисти з планети Земля. Раптом пригадую історію з дитинства — хто зна, може, це все сни, породжені «второю літрою водки» — про напівбожевільну дружину підполковника. Вона повикидала з хати килими і портьєри, щодня прала весь одяг, регулярно протирала клямки, вікна і підлоги спиртом, а чоловіків кітель щовечора замочувала в бензині і вивішувала сушитися на балконі. Бідолашний підполковник, мабуть, боявся прикурити зайву цигарку в просякнутій легкозаймистими речовинами хаті, і, зрештою, покинув дружину, перебравшись жити до фельдшерки військової частини. Дальша важка жіноча доля підполковниці мені невідома, та й не надто цікава: я вже сміливо тулюся до пасажирів.